Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Франкові прихильники були свідомі того, що він часто відступає від реальности. Але у цих відступах вони бачили не лише вади, але й певні вартості. Завдяки тому, що його герої часто позбавлені «закорінености», вони ставали загальнолюдськими. «З малими виїмками, — писав київський радикал Агатангел Кримський про Франкові оповідання, - перед нами постають не Русини-Галичане, а просто люде - не раз любісінько можна вважати Франківського Русина і за Українця, і за Кацапа, і за Поляка, і за Німця, і за Італійця - кого хочете!»80. Ця оцінка майже дослівно збіглася з думкою польського поступовця Станіслава Василевського. Він звертав увагу, що й Андрій Темера, головний герой «На дні», й робітник із «Муляра» не мали національности: вони могли бути і поляками, й українцями. «Нема у нього Русинів, Поляків і Жидів - а тільки темні і терплячі люди»81.
Франко обстоював свій стиль писання саме позитивною реакцією читачів. «Публіка, для котрої я пишу — відповідав він Цеглинському, — богу дякувати, не одвертаєть ся од мене і не протестує против того напряму, котрим каже мені йти переконання і особистий темперамент»82. Поділ на його симпатиків і на його антагоністів проходив не за національною ознакою, а головно за іншими критеріями. Першим було ставлення до поступових (позитивістьких та соціялістичних) ідей. Якщо читацьку публіку прирівнювати до «нації», котра читаючи Франка, уявляла свою спільність інтересів, то його була «нацією поступовців». Українофіли-нерадикали виразно намагалися применшити Франкові впливи — як це робив Володимир Барвінський зразу після Франкового ув’язнення83. Олександр Барвінський, уклавши хрестоматію русько-української літератури, стверджував у ній, що твори Франка та інших молодих письменників — «се переважно переспіви і наслідування», і висловлював жаль, що ці письменники культивують «шкідливий радикалізм» та ведуть боротьбу «проти оптимістичного ентузіязму національного русинів-народовців», проти «народних святощів» і навіть проти чистоти української мови84. Різку оцінку Франкової творчости дав Олександр Кониський у варшавському часописі «Atheneum»85.
Ці неґативні відгуки контрастували з позитивним сприйняттям Франка у середовищі польських лівих і лібералів. Як приклад можна навести ентузіястичні рецензії та статті про Франка у головному органі варшавських позитивістів «Przeglqd Tygodniowy»86, високі оцінки, які дали Франковому таланту такі ікони польського позитивізму, як Конопніцька, Ожешкова, Свєнтоховський87, ініціятиви галицьких Фелікса Дашинського щодо перекладу «Boa constrictor» і Людвіка Інлєндера щодо перекладу і публікації «На дні», і, накінець, читацький успіх Франкових публікацій у «Prawdzie», «Kraju» та «KurjerzeLwowskim». Польські соціялісти і ліберали підтримували діяльність Франка, бо не бачили у ньому та в інших руських поступовцях «націоналістичного шовінізму», характерного для інших руських партій88. Публікація Франкових творів у польських виданнях, окрім того, що ознайомлювала читачів з українською літературою, виконувала важливу функцію для самої польської літератури: вона заповнювала брак популярних пропагандистських видань89. Польськомовні публікації Франка справляли ще один, цілком несподіваний ефект, цього разу серед «поступової» руської молоді: оскільки вона вважала, що польська преса на голову вища від русько-української, то поява Франкових матеріялів у провідних польських газетах і журналах ніби засвідчували високу якість його продукції і привертала увагу до його творчости взагалі90.
Натомість нічого такого не знаходимо у русофільських виданнях. Перші реакції русофілів на найраніші твори молодого Франка помірковано позитивні — про нього пишуть як про перспективного, але поки ще маловідомого автора91. Ситуація міняється після революції в «Академическому кружку». Про причини замовчування можна лише здогадуватися: як «нігіліст», він підпадав під публічну анатему.
Треба зазначити, що русофіли не відкидали принципово українофілів від себе: на низовому рівні різниці не були принциповими, й нерідко одні й ті самі патріоти працювали і в русофільських, і в українофільських організаціях. На «вищих поверхах» русофіли були готові інкорпорувати у свій національний пантеон Шевченка. Але ніхто з них не вважав за можливе ставити поруч Франка92.
З аналізу читацької публіки Франка випливає декілька висновків. Найпершим є надзвичайно успішний характер його літературної кар’єри: за 13 років після свого дебюту (1874 р.) він уже написав кілька творів, що мали всі шанси ввійти у літературний канон української літератури, незалежно від різниць естетичних смаків та політичних уподобань його читачів. Другий висновок повторює той, що був уже зроблений раніше на підставі статистики Франкових публікацій: Франкові вдалося міцно вкорінитися на двох читацьких просторах: русько-українському та поль-ськомовному. На тридцятому році життя Франко ще не набув слави «антипольського націоналіста», яка прийшла до нього у 1890-х роках після скандального розриву з польським середовищем. А отже, його культ міг би існувати не лише в українському, але й у польському культурному та політичному просторі. Нарешті, в русько-українському просторі він був активно присутній у двох із трьох антагоністичних таборів — радикальному і народовецькому. Така роздвоєність не додавала йому життєвого комфорту, проте мала і свої вигоди. Варто під цим оглядом порівняти засяг Франкового впливу на галицьке суспільство з тим, що його мали чільні радикали Михайло Драгоманов і Михайло Павлик чи провідний русофіл Іван Наумович. Для останніх трьох доступ до народовецьких видань був закритий. Натомість Франка народовці ніколи не піддавали повній анатемі. їхня «Правда» не припиняла друкувати Франкові твори навіть коли його було ув’язнено, й у моменти найбільшого загострення стосунків для Франка двері залишалися відкритими.
Характерним є приклад таємного гуртка учнів Львівської академічної гімназії, до якого входив Осип Маковей. Ця гімназія була одним із головних осередків народовецького руху: її вчителі Юліян Романчук, Ана-толь Вахнянин, Григорій Цеглинський разом із директором о. Василем Ільницьким були відомими народовецькими лідерами. Вони були тою «професорською клікою», що тримала у своїх руках керівництво народовецькими інституціями, разом із «Зорею»93. Коли у гімназії за доносом
о. Івана Наумовича було розкрито гурток, усі гімназійні професори стали на захист учнів. Тій обставині, що гімназисти підтримували стосунки з «чоловіком, котрий пахне соціялізмом, от як з Франком», народовці не надали значення. Вони представили перед владою справу так, щоб
