Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Слава, як і молодість, річ минуща. Спробуймо відповісти собі: яку пам’ять залишив би по собі Франко, якби помер не у 1916 p., а у 1886 p.? Чи витворився б культ навколо його особи? І який вплив справила б — якщо взагалі справила би - творчість молодого Франка на дискусії про ідентичність?

Частково відповіді на ці питання можна дістати, якщо звернутися до статистики друкованої продукції. За підрахунками галицького бібліографа Івана Левицького, з 1801 по 1860 р. (тобто приблизно до народження Франка) місцеві русько-українські автори надрукували 1352 твори5. Це число, відверто кажучи, не надто вражало: у середньому 22 назви на рік. Бували роки, ба навіть цілі десятиліття, коли не з’явилося жодного твору6. Розглядаючи здобутки русько-української літератури за перші сто років австрійського панування, Іван Франко твердив, що, зібравши всі видання - а надто коли йдеться про справді вартісні речі, а не просто задрукований папір, - неважко поскладати їх на кілька тачок і завезти до Відня як доказ існування русько-української літератури [41: 21]. Натомість найповніша Франкова бібліографія перших тринадцяти років його роботи (1874-1886) подає 572 назви, у тому числі 115 художніх творів7. І хай бібліографії Левицького бракує детальности, а з того, що друкував молодий Франко, не все можна вважати вартісним (він і сам охоче це визнавав [1: 19]), однак можна впевнено говорити, що у 1886 р. він сам-один міг презентувати свою книжкову і журнальну продукції у Відні.

Зрозуміло, більше сенсу порівнювати Франка з його сучасниками, аніж із попередниками. Момент, коли в середині 1870-х років у літературному русі галицьких русино-українців з’явився Франко, був переломним: відтоді кількість друкованої продукції вже ніколи не падала нижче 100 назв на рік (див. таблицю 9). Від 1874 по 1886 р. було надруковано 2127 назв. Із них з іменем Франка пов’язано 78 назв, або 6% від загального числа8. Беручи до уваги, що бібліографія Левицького нараховує декілька сотень авторів, можна впевнено говорити, що Франків внесок у розвиток літератури був набагато більший за середній - а направду, одним із найбільших.

Впровадження загальноукраїнського контексту небагато що міняє: за 1871—1886 роки молодий Франко входить у тридцятку найпродуктивніших русько-українських авторів, редакторів та видавців Австро-Угорської та

Російської імперій (див. таблицю 10). Зрозуміло, тут треба врахувати, що після Емського указу 1876 р. україномовних видань у Російській імперії дуже поменшало, а тому частка галичан є непомірно високою (із 20 найпродуктивніших авторів — 15). Однак варто пам’ятати, що, по-перше, відколи Галичина перебирає на себе роль «українського П’ємонту», тут друкуються не тільки галичани, але й - дедалі частіше - українські автори; а по-друге, відтоді й далі Франків рейтинґ безупинно зростає (4 позиція у 1887-1894 й незмінна перша позиція упродовж наступного десятиліття, 1895-1905 pp.).

Для встановлення питомої ваги писань Франка важливо зіставити ці дані з читацькою рецепцією, тобто відповісти на питання «Хто читав Франка»? Відповідь треба почати з загальної характеристики читацького ринку. Франко дебютував у час, досить сприятливий для таких письменників, як він: місцева читацька публіка переходила від читання чужоземних авторів до читання національної літератури. Це видно з дослідження смаків серед користувачів бібліотеки Осолінських - найбільшої публічної бібліотеки у Львові: якщо у 1850-х роках найпопулярнішими був «Робінзон Крузо» Деніела Дефо, твори Ґете і Фенімора Купера, то згодом перші місця забирають твори польських письменників Юзефа Крашевського, Юзефа Коженьовського, Міхала Чайковського та Генрика Сєнкевіча9. Насамперед це, зрозуміло, стосувалося польських читачів, головних користувачів бібліотеки Осолінських. Руський випадок був водночас і схожим, і відмінним. Филип Свистун згадує, що у роки його навчання у львівській гімназії (1855—1864) його однолітки у вільний час засиджувалися у бібліотеці Осолінських, де читали майже самі тільки польські та німецькі книжки - бо руські твори, що потрапляли їм до рук, не промовляли до серця. Зміна настала щойно у 1862 p., після появи у Галичині Шевченкового «Кобзаря». Ця книжка стала першим національним бестселером, і під її впливом багато молоді навернулося до читання руської літератури10. У переході до «національного» читання переконує приклад саморганізованої учнівської бібліотеки у Дрогобицькій гімназії в останні роки Франкового навчання (1873-1874) там: її читачі охочіше випозичали твори Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша та інших українських авторів, аніж Шилера чи Ґете11.

Зрозуміло, що роль цієї тенденції не варто абсолютизувати. Для значної частини освіченої публіки навіть читання «Робінзона Круза» було обтяжливим заняттям; його читали у кращому разі як засіб на сон. А багато хто з освіченої публіки читав ті самі книжки, що й їхня прислуга — сенсаційні романи з характерними назвами «Симона і Марія або котяче око», «Княжна Сирена або таємниця кардинала», «Ян Граф або сліпа невільниця з Шіразу»12. Як скаржилася одна львівська газета у 1878 p., серед галицької публіки існувало щось на зразок сильної і непереборної відрази до читання, особливо коли йшлося про читання «поважного, повчального, свого»13.

Франка та інших русько-українських авторів читала передусім та публіка, для якої, як для Юлії Шнайдер, «читання - се хвилина щастя і мрій і плянів на майбутнє, а не жах — горячка — омління»14. Це була публіка, заанґажована у громадську працю, а що була вона верствою «порівняно дуже убогою, більше патріотичною, аніж грошовитою»15, то кожен гріш, виданий на книжку чи газету, був майже актом патріотизму.

Вагу цих фактів варто особливо наголосити з уваги на романтизований образ австрійської Галичини як «національного П’ємонту» з розбудованим публічним простором, масовими виданнями і численною читацькою публікою. Насправді читацька публіка була досить обмеженою, а тиражі видань — скромними. Уявлення про їх чисельність можна скласти з того факту, що урядова «Gazeta Lwowska» у 1876 р. виходила накладом 7000 - це вважалося надзвичайно високим показником16. Для русько-українських видань мірилом була перша масова газети «Зоря Галицька» (1848-1857). Число її передплатників наприкінці першого року видання (1500) було тим максимумом, яким вимірювалася читацька інтеліґентна публіка серед галицьких русинів у наступні чотири десятиліття (див. таблицю 11). Приблизно такий тираж (1000-1500) мали урядовий руськомов-ний «Вісник», газета «Слово», популярні газети «Наука» і «Русская рада» Івана Наумовича, перші видання «Общества Качковского» та «Просвіти». Бували, звісно, і більші наклади, до 5-6 й навіть 10-15 тис. Але тоді чимала частина книжок залишалася нерозпроданою, або ж її розповсюдження могло тривати довгі роки. У несприятливі роки фінансових труднощів чи просто втрати читацького інтересу наклад міг падати до мінімуму у 300-500 примірників17.

На цьому тлі видавнича діяльність самого Франка мала порівняно скромний успіх: тиражі його видань поміщаються у межах