Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Одначе Франкові погляди на єврейське питання межу «проґресивного антисемітизму» багато в чому переступали. Задля унаочнення цього варто зіставити їх із позицією інших відомих тогочасних інтелектуалів — соціялістів і не соціялістів, його ровесників і до того ж добрих знайомих. Із кожним із них Франко почасти діяв на якійсь спільній ділянці: з лідером австрійських соціял-демократів Віктором Адлєром - як соціяліст, із польською поетесою Елізою Ожешковою — як літератор, з політиком, пізніше чехословацьким президентом Томашем Масариком — як національний ідеолог, нарешті, зі своїм наставником Михайлом Драгомановим — як ідеолог власне українського націоналізму.

Віктор Адлєр був із походження єврей, і навіть шлюб із дружиною Еммою брав за єврейським ритуалом. Однак усі їхні троє дітей вже були вихрещені. З цього приводу Віктор Адлєр любив повторювати слова Гайн-риха Гайне, що «Der Taufzettel ist das Entrebillet zur europaischen Kultur». Як і багато інших молодих євреїв із їхнього покоління, Віктор й Емма Адлєри були захоплені соціялізмом — зокрема через те, що він обіцяв визволення не тільки робітникам, але і євреям. Єврейські ліві інтелектуали вважали себе носіями просвітництва, покликаними вивести євреїв із домодерного, традиційного суспільства. Віктор Адлєр у розмовах із найближчими друзями висловлював свої погляди в антисемітській і навіть расистській формі - на превелике роздратування дружини85.

Еліза Ожешкова була alter ego Франка між поляками - першою польською письменницею, яка систематично і з глубоким розумінням трактувала єврейські сюжети. У єврейській історії та культурі вона бачила дивовижну схожість із долею польської нації. У її творах, як і у Франкових, багато прикладів дуже приязного опису євреїв (моралістичний і дидактичний тон авторки посилює схожість). Як і молодий Франко, Ожешкова заперечувала практичну вартість сіонізму, вважаючи, що тільки асиміляція євреїв може найуспішніше усунути напруженість у їхніх стосунках із неєвреями, та ще й — на відміну від Адлєра — виступала проти навернення євреїв у християнство. Втім, асиміляцію вони розуміли по-різному: для Елізи Ожешкової це мала бути національна асиміляція, тобто інтеграція євреїв у польську націю. Вона заперечувала євреям право називатися окремою нацією на тій підставі, що вони не мають власної національної мови86.

Томаш Масарик, як і Франко, народився в селі й змалку чув історії про те, що євреї додають у свої паски християнську кров. До кінця життя він, за власним визнанням, так і не переборов певних антиєврейських упереджень, поширених серед простолюду. Однак його велич полягала в тому, що попри ці упередження він залишався принциповим противником антисемітизму. 1900 р. він узяв голос на захист єврея, звинуваченого в ритуальному вбивстві, й написав книжку зі спростуванням казки про християнську кров - за що його піддали остракізмові колеґи, професори й студенти чеського університету у Празі87.

Порівняння молодого Франка з Адлєром і Ожешковою чітко пози-ціонують його всередині самої течії «прогресивного антисемітизму» і роблять його погляди відмінними чи й зовсім ориґінальними щонайменше за двома показниками: перший полягає у запереченні (на відміну від Адлєра) доцільности асиміляції євреїв у національному чи релігійному розумінні, другий — у визнанні (на відміну від Ожешкової) євреїв як окремої нації. Аналогія Франка з Масариком є цікавою з іншої перспективи: обидвоє виросли й жили у середовищі, де набагато легше і простіше було стати антисемітом, аніж філосемітом. Тому й перепадало обидвом від їхніх співвітчизників за симпатії до євреїв.

Та найпродуктивніше в українському контексті порівняти Франка з його інтелектуальним ментором Михайлом Драгомановим. У виробленні позиції українського руху до єврейського питання Драгоманову належала важлива роль. Вирішальним було визнання євреїв як окремої нації. Тут версія соціялізму, що її пропонував Драгоманов, відбігала від багатьох течій європейського соціялізму, які вважали головним завданням асимілювати євреїв (як і українців та ін.) в «історичні нації». Драгоманов ставив соціяльну солідарність вище від національної, і саме тому закликав українських радикалів плекати «приязнь до робочих жидів». Він боровся проти «жидофобства» російських народників, зокрема лаврівської групи, що гуртувалася навколо журналу «Вперед». Але у його поглядах на єврейське питання було багато утопізму і чимало суперечностей — зокрема, це стосувалося його оцінки єврейської нації в Україні як «паразитичного стану» та нехтування іудаїзму як підвалини єврейської тожсамости88.

Вплив Драгоманова на Франка і схожість їхніх поглядів очевидна. Схожість стосується не лише позитивних пунктів у ставленні до євреїв, але й певних антисемітських ноток89. Однак ніде у Драгоманова не проступає такого відвертого антисемітизму, як у Франковому «Питанні жидівському» та «Швинделеса Пархенблита вандрівці».

Окремі антисемітські вислови Франка є виразом його солідарности з націоналізмом - прикладів чого не маємо у Драгоманова. Однак і пряме ототожнення антисемітизму з націоналізмом у випадку Франка не діє. Можна було б очікувати, що мірою дедалі більшого захоплення націоналістичними ідеалами наприкінці XIX — на початку XX ст. Франків антисемітизм мав би наростати. Але цього не сталося. Навпаки — у пізнього («націоналістичного») Франка тяжко знайти антисемітські заяви, схожі на ті, які він робив замолоду90.

Приклад Франка ще раз показує, наскільки складними, різноманітними і непіддатними на легкі узагальнення могло бути ставлення до євреїв серед тогочасної поступової інтеліґенції. Його антисемітизм відповідає тому висновку, який зробив Пітер Ґей, досліджуючи німецький антисемітизм XIX століття, - він, на його думку,

був культурою, у якій зібрання певних ідей, із нашої перспективи вкрай суперечливих, могли співіснувати в одній і тій самій особі без особливих проблем91.

З огляду на галицьке становище й обставини Франкового особистого життя, окремі антисемітські нотки у його творчості були попросту неминучими. Однак антисемітизм не становив ані ядра його поглядів на єврейське питання, ані його світогляду. Він знецінювався його іншими заявами і політичними кроками.

...Радикали не є антисемітами. Говоримо се явно і отверто. Ми не є ворогами жидів для того, що вони жиди, що походять з Палестини, що мають пейси і халати і пахнуть цибулею. Байдуже нам до сего і ми певно не будемо задля таких глупих причин ширити в народі ненависти против жидів, котрих більшість у нашім краю ще біднійша і ще нещасливіша від наших селян. <...> [Р]адикали кличуть і гуртують народ не против жидів, а против жидівського дармоїдства і визиску, проти жидівської бути і збиткованя. Та ні. Не проти самого жидівського дармоїдства, але против усякого дармоїдства і визиску, обрізаного й необрізаного, хрещеного і нехрещеного, против усякої бути і збиткованя, чи вони ходять у халаті, чи в мундурі, чи в реверенді. І виступаючи против жидів радикали вміють добре розріжнити і знають, що той жидівський лапсердак з пейсами в халаті і з цибуляним запахом є далеко меншим