Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

ізраелітів», що збирає гроші серед євреїв усього світу «для галицьких цілей». Але головну роль у цій перевазі відіграє внутрішня солідарність євреїв як релігійної спільноти. Франко покликається на варшавську єврейську газету «Glos», яка твердила, що «єврейство витворило особливу збірну організацію, призначену одиноко для визискування інших. Бувають між євреями не тільки капіталісти, але також пролетарії; та дивний се пролетаріят, бо хоч часто майже вмирає з голоду, та засоби для свойого існування здобуває звичайно тільки визиском чужих елементів» [Мозаїка: 324]. Франко наводить чимало галицьких прикладів для ілюстрації цієї тези - у тому числі «бориславську війну» 1884 р.74

Саме у цих тезах лежить ключ до розуміння Франкового «антисемітизму». Соціялістичні погляди Франка спонукають його захищати слабких й упосліджених, і коли йдеться окремо про єврейську спільноту, його симпатії на боці єврейської бідноти, експлуатованої багатими євреями; але потреба захисту неєврейського бідного населення змушує його виступати проти всієї єврейської спільноти, яка, на його думку, виявляє високий рівень внутрішньої солідарности у справі експлуатації українських і польських робітників і селян.

Цю Франкову роздвоєність добре помітно, коли він описує євреїв у художньому творі. Франко умів брати «м’який тон», коли йшлося про євреїв-бідняків, як Йойна у «Полуйці» чи старий Фавель у «Ґаві». Але все одразу міняється, коли він торкається того, як переходить до рук євреїв селянська земля або як потерпають від єврейської експлуатації робітники у Бориславі. Тон стає холодний і навіть жорсткий - і перепадає також і єврейській бідноті75.

Франко пропонував свою програму розв’язку єврейського питання. її можна поділити на програму-мінімум і програму-максимум. Мінімальні вимоги зводилися до двох пунктів. Перший пункт вимагав обмежити права євреїв на набуття землі, другий пропонував запровадити закони, що забороняли би рабинам підтримувати економічний визиск під виглядом конфесійної солідарности. У цьому пункті Франко солідаризувася з програмою, що її висунув польський ліберал Теофіль Меруновіч. Виконання цих вимог мало би вести до реального урівноправнення християнського та нехристиянського населення, а пропозиції щодо них мали би виходити від тих освічених євреїв, які змагають до такого урівноправнення.

Програма-максимум ставила далекосяжнішу мету. Вона повторювала, хоча в інших словах, два головні Носіґові пункти: 1) добровільну асиміляцію частини євреїв із місцевим населенням, 2) еміґрацію більшости їх за межі Галичини «до такого краю, де вони могли би жити й розвиватися всебічно як одностайний і самостійний народ». Франковим власним внеском була пропозиція залишити якусь частину євреїв, котра не обрала б ані першу, ані другу можливість, у Галичині на правах «чужинців», тобто з певним обмеженням їх громадянських прав. Однак і цей пункт знову ж таки не був цілком ориґінальним: таку можливість дискутували єврейські газети в

Росії напередодні і під час погрому 1881 року, і Франко у своїх пропозиціях покликається на цю дискусію.

Якщо говорити про Франкову оригінальність, то вона полягала передусім у його розумінні асиміляції. Під єврейською асиміляцією він розумів не «приймання хрещення та вживання свинини» — навпаки, Франко виступав за збереження релігійного закону і проти будь-яких спроб накинути християнство згори. Відповідаючи на несправедливі звинувачення др. Ліпе, він писав, що «людова партія польська й руська, якій основу хоче покласти “Przeglqd Spoleczny”, не має наміру між точками своєї програми класти ані римської, ані візантійської, ані ніякої іншої правовірности, але навпаки, лишаючи релігію на боці як річ особистого переконання, наміряє підносити духа людського, допомагаючи до розвою науки та морального почуття»76 [Мозаїка: 326].

Однак Франко виступав і проти тієї формули асиміляції, що її пропонувала Таскала77. Найбільше, що викликало у Франка заперечення-це неминуча за таких умов солідарність засимільованих євреїв з правлячим класом даної країни та їхнє відчуження як від бідноти, так і бідноти християнських «неісторичних націй». У випадку Галичини це посилювало, а не послаблювало єврейсько-український антагонізм, а до того ж підривали позиції русько-українського табору у протистоянні з польською адміністрацією краю. Франко пропонує свою формулу єврейської асиміляції - «це перед усього задача горожанського зрівняння на основі рівних прав і рівних обов’язків», «при чому - і це треба підкреслити! - горожанином краю робить не давність оселення, не земля, не капітал, а тільки почуття солідарности з народними ідеалами та праця для їх здійснення» [Мозаїка: 328].

Присутність у Франковій формулі вимоги «солідарности з народними ідеалами» розмивало саме поняття асиміляції — до такої міри, що, як писав П. Кудрявцев, Франко «асиміляцію тлумачить так, що від неї власне нічого не залишається»78. З другого боку, цей проект не можна вважати аж таким утопічним: під кінець XIX — початок XX століття у Галичині існувала невелика група іудеїв, що називала руську своєю розмовною мовою79. Тогочасні спогади твердять, що це відбувалося у тих сільських місцевостях, де існував сильний український рух80. Очевидно, однак, що порівняно з польською і німецькою масштаби руської асиміляції галицьких євреїв були скромні. У кожному разі, свідомо чи не свідомо, Франко дуже сильно звужував можливість асиміляції — хоча й твердив, що вона «будь-що-будь у нашій єврейській політиці мусить займати перше місце» [Мозаїка: 326].

Інтриґує в цьому контексті інша програмова вимога Франка — еміґрація більшосте євреїв до краю, «де би вони могли жити й розвиватися як одностайний і самостійний народ». Іван Лисяк-Рудницький виділяв її окремо як зародок майбутньої сіоністської програми81. Дослідник не помітив, однак, що у цьому випадку Франко повторював Носіґову тезу. Сіонізм як спосіб розв’язку єврейського питання у свідомості молодого Франка займав дуже марґінальне місце. Принаймні до середини 1890-х pp. він ніде не розвиває цієї тези. Ще у 1894 р. він писав про новий сіоністський рух як «найнебезпечніший з усіх напрямків» серед галицького єврейства, вважаючи його плани створення єврейської держави «дитячими мріями»82. До визнання ідеї самостійної єврейської держави він прийшов пізніше, у 1896-1897 pp., правдоподібно - під впливом знайомства з Теодором Герцлем і читанням його творів83. Але на той час його світогляд докорінно зміниться. Головна зміна стосуватиметься відмови від народницької парадигми, у межах якої «народні ідеали» виступають головним критерієм оцінки будь-яких політичних програм і будь-якої політичної діяльности.

Франків випадок у порівняльному контексті

Дослідникам єврейського питання неважко означити погляди молодого Франка: вони є виявом т.зв. «проґресивного антисемітизму», що ставить собі за мету використати єврейське питання для поширення революційних настроїв та дій. На відміну від «консервативного» антисемітизму, прогресивний принципово виступає проти шовінізму і расизму, а також проти використання антисемітизму для захисту і легітимації старого режиму. Хоча така класифікація передбачає чіткий поділ на «прогресивний» та «реакційний» підвиди антисемітизму, насправді у політичному житті Східної Европи ХІХ-ХХ століть тяжко здистилювати чисте й чітке позиціонування публічних постатей себе саме так, а не інакше. Але за будь-яких обставин конечними