Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Найімовірніше, що Франко скористався вже готовим образом, прибравши його у літературні шати. Тяжко також визначити, проти кого спрямована Франкова сатира. Здається, Швинделес Пархенблит уособлює не всіх євреїв, а лише певну їх групу — ту, що безжалісно обманює та визискує українських селян; але робить він це з опорою на Талмуд, який нібито навіть дозволяє йому грішити69,— отже, його поведінка відповідає основам іудейської віри, а тому створений Франків образ експлікується на всіх євреїв.

Як міг Франко поєднувати такі позірно суперечливі погляди на єврейське питання? Часткову відповідь на це питання можна дістати з його статтей, написаних у 1886-1887 р. для львівського журналу «PrzeglqdSpoleczny».TyT Франко вперше спробував звести ці погляди у якусь систему. Поштовхом стала публічна дискусія, яку спровокував на сторінках журналу талановитий польський публіцист єврейського походження Альфред Носіґ. У першому річнику «Przeglqdu» він надрукував статтю «Спроба розв’язати єврейське питання». На обставинах її появи та змісті варто зупинитися детальніше з огляду на ту значущу роль, яку вона відіграла як у реконфігурації єврейського питання у Галичині, так і у Франковому інтелектуальному житті. Поява цієї статті мала глибоко символічне значення: вона знаменувала поворот частини засимільованої єврейської молоді на бік сіонізму. Носіґ був одним із головних засновників газети «Ojczyzna» та «поступового» товариства «Przymierze Ьгасі» (1882), які пропаґували польську асиміляцію. Однак у середині 1880-х років, під впливом дедалі потужнішого антисемітизму, він визнав асиміляцію безперспективною і виступив із розгорнутим викладом сіоністської програми70.

Центральною тезою Носіґової статті було твердження, що «єврейське питання <...> не може бути розв’язане, доки євреї взагалі житимуть серед чужих держав і націй». Ця теза базувалася великою мірою на мальтузіянській теорії та соціяльному дарвінізмі. Дотеперішній досвід життя євреїв у християнських суспільствах він представляв як боротьбу за виживання, безоглядну і всіма доступними засобами. Оскільки євреї завжди були у гіршій ситуції, вони мусили розвивати у собі риси, що помагали їм виживати — зокрема підступність, хитрість і брак моральних засад щодо християн. Однак у цій боротьбі вони витворили з себе націю. Окрім антропологічних критеріїв (спільні тілесні і «біотичні прикмети, оперті на племінній чистоті), він наголошував націотворчу роль культурних і суспільних чинників: спільну мову (їдиш), внутрішню самоорганізацію та наявність власної освіти, літератури і мистецтва. Якщо євреї є нацією, то логічно визнати за ними права на власну державу. «Єврейську державу -як тільки її утворення визнають за конечну потребу — буде засновано в Палестині. Цей край є батьківщиною євреїв, яку вони колись покинули, яка освячена їхньою національною традицією і відвоювання якої вони сподіваються на підставі релігійних догм; Палестина і тільки Палестина входить у програму консервативної більшости євреїв, як і в програму освічених “друзів Сіону” [сіоністів. - Я.Г.]». Тим же євреям, які не захочуть виїхати до Палестини, лишається тільки одне: вступити на дорогу послідовної асиміляції і розчинитися без сліду внаслідок дії «природних сил»71.

За статтею Носіґа послідувала програмова стаття редакції журналу та фейлетон самого Франка, які засадничо підтримали нову спробу розв’язати єврейське питання. Всі ці статті і матеріяли викликали широкий відголос як у самій Галичині, так і в польській частині Російської імперії. Більшість львівських і варшавських видань обмежилися до переказу арґументів; єдиними, хто виступили засаднично проти, були єврейські асиміляційні часописи «Israelit» та «Ojczyzna». Франко, поряд із Носіґом, став головним об’єктом критики. «Israelit» присвятив йому окрему статтю72, а доктор медицини Ліпе з Яс — цілу брошуру, надруковану під промовистою назвою «Symptome der antisemitische Geisteskrankheit» («Симптоми антисемітської душевної хвороби»). Вся ця полеміка, яка в окремих моментах набрала форми особистих випадів проти Франка і звинувачення в антисемітизмі, змусила його взятися за перо і спробувати викласти свої погляди на єврейське питання в окремій статті «Семітизм і антисемітизм у Галичині» (1887).

Найважливіші дві точки, на яких стоїть Франко у своєму ставленні до єврейського питання, не були оригінальними — вони відображали позицію Носіґа та редакції «Przeglqdu Spolecznego». Найпершою було визнання євреїв як окремої нації, «опертої на їх окремім положенні, традиції, способі життя й залежнім від усього того окремім складі духовнім, окремім погляді на світ та окремім характері». Друга точка логічно випливала з першої і полягала у визнанні євреям найповнішого автономного права щодо розвитку в тому напрямку, який вони самі визнають для себе доцільним — при одночасному визнанні таких самих прав для польської та русько-української націй.

У тогочасній політичній й інтелектуальній атмосфері Австро-Угорської та Російської імперій уже саме по собі визнання євреїв окремою нацією з правом на автономний розвиток було неабиякою новиною. Тут заслуги «Przeglqdu» та його авторів були незаперечні. Однак журнал постарався перевести ці принципи на ґрунт щоденної практики — й отут виникало найбільше поле для дискусій. На думку Франка та інших авторів журналу, головна проблема полягала в тому, що існувала сильна невідповідність у статусі єврейського і неєврейського населення: якщо на полі суспільно-конфесійнім євреї набагато упослідженіші за неєвреїв, то на полі економіки ситуація є якраз зворотньою: у руках євреїв зосереджувалося 60% промислу та 90% торгівлі у Галичині. Отже, у благородній справі урівноправнення не тільки євреї, але й неєвреї потребують втручання та захисту.

Франко підтримував головний висновок Носіґа, що «тип єврейський пересічно сильніший у боротьбі за існування, але морально стоїть нижче від неєврейського, має більше бистроти та витривалости, але також більше зарозумілости, амбіції та безсовісносте»73. Перевага полягала не тільки і стільки в національному характері євреїв, скільки у віросповідних і релігійних принципах організації єврейської громади, зокрема в існуванні кагалів, що забезпечують та зміцнюють внутрішню солідарність євреїв і дають їм перевагу в економічній конкуренції у Галичині над поляками й українцями. Свідчення цієї переваги Франко бачив насамперед у тому, як швидко євреї перебирають у свої руки велику земельну власність у Східній Галичині: за його підрахунками, з 1872 по 1886 р. у 8 гірських повітах число більших гірських власностей зросло з 19 до 82, а в наддністрянських - із 66 на 105. У більшості випадків, вважав Франко, ці господарства використовуються непродуктивно, без вкладень у піднесення рівня сільськогосподарської технології, і швидко занепадають — і це за умов, коли більшість польських і русько-українських селян страждають від сильного земельного голоду.

Підтримання економічної переваги євреїв у Галичині було б неможливим без зовнішніх чинників: допомоги польської шляхти, економічний добробут якої часто залежить від оренди євреям свого права на продаж алкоголю, та єврейських допомогових організацій, як-от «Всесвітній союз