Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Коли Франко говорить від імені радикалів, треба думати, що він говорить найперше від свого імені. Бо, як показують інші документи з середовища радикалів, антисемітизм був їм зовсім не чужим93. Брак конкретних досліджень не дозволяє ствердити, чи відрізнялася позиція радикалів від постави польських селянських партій у Галичині, що використовували образ єврея у традиційній культурі як конститутивного «іншого» для формулювання своїх ідеологічних засад і політичної мобілізації селянства94.
Франко зробив натомість радикальну інверсію традиційного стереотипу: для нього таким абсолютно «іншим» є «пан», «визискувач», «дармоїд» тощо, тоді як євреї за певних умов можуть бути «своїми». Цей висновок стає очевиднішим, коли перейти з царини політики у царину літератури. Дослідник образу євреїв у польській культурі Алєксандер Гертц спостеріг: попри те, що єврейська тематика постійно й інтенсивно присутня у польській літературі, євреї представлені суто з польської перспективи, як частина польського ландшафту. Читач може дізнатися дуже мало або й нічого не дізнатися про життя власне єврейської спільноти, байдуже, про яких євреїв ідеться — старозаконних чи «поступових»95. Гертцеве спостереження дає змогу повнотою оцінити ориґінальність Франка: ведучи оповідь про обставини життя ніби з уст самого героя — хоч бідної єврейки Сурки [1:215-223], хоч бориславського підприємця Германа ольдкремера, він дає змогу читачеві побачити події очима єврейського протагоніста.
Радикальну реконцептуалізацію євреїв у модерній українській думці називають одним із найцікавіших її феноменів96. Метою є витворити тип «українського єврея». Те, що цей процес повен суперечностей і далекий від завершення, не применшує ролі Івана Франка як піонера цієї реконцептуалізації у XIX ст., коли цей тип був позбавленою реального ґрунту інтелектуальною конструкцію.
Розділ 15 Франко та його читачіКарта продукування періодики, підготовлена на підставі: Korneli Heck, «Bibliografia Polska z r. 1881 w porownaniu z czeska,
w cgiciska і rossyjska», Przewodnik naukowy і literacki. Dodatek miesigczny do «Gazety Lwowskiej», 1882, №10, c. 1096. Розмір круга відображає кількість видань у перерахунку на кількість населення
В останній день 1886 р. Франко зустрів на вулиці гімназиста Осипа Маковея і запросив його до себе додому. В гостях Маковей засидівся довго. Причиною була довга оповідь господаря про своє життя. Повернувшись додому, Маковей одразу, по свіжих слідах, записав цю розповідь у щоденник1 — звідки ми й знаємо про її зміст.
Маковей детально записував, бо у найближчі місяці збирався виступити з доповіддю про Франка перед учнями своєї гімназії. Але розмова з Франком була дуже важливою для нього з іншого огляду. Як і більшість молодих й амбітних людей, він мріяв про літературну кар’єру. Сучасники згадували, що у 1870-1880 р. прагнення писати («поезоманія») було серед молоді чимось на зразок моди чи пошести, що опанували коли не кожного, то бодай що другого2. А від Франка можна було багато чого навчитися.
У біографіях Маковея та Франка чимало схожого. Як і Франко, Маковей походив із провінції, з етнічно змішаної (русько-чеської) ремісничої сім’ї. По закінченні школи в Яворові його батьки за порадою материного брата, чеського поміщика, вирішили віддати сина до львівської гімназії. «Як здасть екзамени, - казали вони, - то буде добре, най ходить, будемо якось пхати єго наперед; а як ні, то буде бодай Львів видів». До Львова він приїхав у 1879 p., вражений, як і Франко п’ять років перед тим, величчю міста. Там він вступив до Львівської академічної гімназії — єдиної руської гімназії у місті. У старших класах Маковей разом з іншими учнями-русинами утворив таємний гурток, метою якого було «вправляти ся завчасу у праци на будь яким поли, учитися взаимно, щоб бути користними суспільності». Всього до нього належало 58 гімназистів. Вони писали твори у дусі «реалізму і лібералізму європейського» і публікували їх у нелеґальних, друкованих на гектографах газетах3.
Гурток було розкрито завдяки доносові русофілів. У 1886 р. справа дійшла до офіційного розслідування. Серед звинувачень фігурувало знайомство з Франком — що у випадку Маковея було правдою. Вони познайомилися наприкінці 1885 р. у редакції «Зорі», куди Маковей приніс свої переклади з німецької поезії. Захопившись Франком, він ставав щораз більшим його прихильником. Тому їхня розмова мала щось від зустрічі апостола з новонаверненим християнином — принаймні налаштовувала на взаємну довіру і відкритість.
Розпочавши зі спогадів про гімназійні роки, Франко перейшов до недавніх подій. «Тепер, — каже, — покидаю вести “Зорю”. Не хочу пити сю гірку чашу, освободжусь». Франко мав охоту виїхати у рідне село й там працювати у спокої. На життя він думав «заробляти від ляхів» - тобто з тих гонорарів, що йому платили польські газети.
Окремо Франко говорив про галицьку русько-українську літературу. Критикував тогочасних поетів - найбільше перепало Маслякові. «Се, -казав Франко, — правдивий теперішній “галицький поет” після крою наших народовців. От зберіт свої поезії, то можна скорше їх видати, сли [=якщо] Масляк міг свої видати...» Маковей спитав його: «Чому то так мало ми знаєм тих сильних авторів, як Мирного, або хоча би і Вас (Франка) творів, а хиба ані тропіка». «Та що там знати?! — відповів Франко. — От живи з року на рік, та й тілько...»
Якийсь час вони обговорювали плани Маковея. Той признався, що Цеглинський (який, до речі, вчителював у гімназії, де вчився Маковей) запрошує його до праці в «Зорі». Франко відраджував. Треба спочатку закінчити гімназію, а потім іти вчитися до університету на право — щоб насамперед подбати про професію, яка може матеріяльно забезпечити, а відтак дозволить писати.
Наприкінці Франко взявся пояснювати Маковеєві релігійну та соціяльну справу - але позаяк Маковея цікавили тільки справи літературні, то цього він у щоденник не записав. Запис розмови кінчався мораллю: «Ой Русини! Славно ратуєте своїх — ненавистю. Зимнійшої крові треба нам. А поки що, я за щирість Франка стаю чим раз більшим єго приятелем...»4.
З кінцем 1886 р. закінчувалася перша половина Франкового життя. До його смерти у травні 1916 р. залишалося приблизно стільки ж часу, скільки вибігло від моменту його народження. Зрозуміло, що ані Франко, ані Маковей не могли цього знати. Але в розмові з Маковеєм Франко говорив так, ніби підводив підсумок цілому періодові свого життя. Що було правдою: кінчався час його неспокійної, дуже
