Його Сніжинка - Горобчик-Кім

         
                 За     3     роки    до    основних подій:                                                    

                                                                
                                                          
-Ура    тобі     вже   вісімнадцять  і  ти     нарешті     поїдеш     з  будинку.    Ура!!   Ура!!! – кричали  мені    брати     плигаючи  на  моєму  ліжку.  
-Ану     геть  пішли  клопи  малі!  Я  з’їжджати   не   збираюся.   Я  ще  поживу  тут  і  буду  псувати  вам  життя.     Тож  геть   пішли!  Вони   насуплені    вибігли   з   моєї   кімнати. Потім  я   почула  тихенько     стукіт  у     двері.  Хто  там  ще? 
- Доню,    можна?  
- Тато     заходь. - я  сіла  на  ліжко,  підтягнула  до  себе  коліна.  Виспатися      мені      сьогодні  явно     не     дадуть. 
- Я     хотів     привітати  тебе першим,  але  не  встиг.  
- Ага  ті    клопи  наче  під  дверима    чатували  та з першим промінням    сонця    мене розбудили. 
- Не      бурчи.    Колись    тобі   їх  буде  не  вистачати. 
- Можливо, але   не  зараз. На даному  етапі  життя  мене  вони   бісять.  -  малі    липучки  завжди  були  біля   мене, а потім  я  гребла   за   них...., адже  вони  постійно  кудись  потрапляли,  то  в   ополонку  проваляться   взимку,  то  на   осиний  рій  натраплять, то за мій  мотоцикл  поб’ються...  а крайня я.  
-Це тобі.-  мене висмикнув голос тата     зі  спогадів. 
- Тато     протягує    мені    футляр. Я    відкриваю    і    просто   очам не  вірю  така  краса. Срібна сніжинка   вся  всипана  камінцями  різних розмірів  на ланцюжку.  
- Дякую,  дуже  гарно! – я кинулась    обіймати  батька. 
- Я   хочу,  щоб  де  б  ти не була   ти    завжди    пам’ятала свого   старого  батька    і   приїжджала    до   нас   з    мамою у    гості.  
- А  з  чого  ти  взяв,  що  я  поїду на  зовсім.  
-Сніжинка      моя , я  тебе  занадто добре  знаю. Тобі  душно   в   зграї   ти  хочеш  побачити  світ.  Я  не маю    права     тебе    стримувати    вічно.  Як  би   все   було    у   моїй    владі,   я   б   тебе   не   пустив,    але   ти    вже    доросла    і    маєш   право    на   своє    життя.   Просто   пам’ятай,   щоб   не   сталося   в   тебе   є   ми. 
- Дякую. – я     досі    обіймала  тата.     В   його   обіймах  завжди  затишно   та комфортно.  
- О,  знову   я   не   встигла. Кожен   рік   одне   й   те   саме, я вітаю остання. 
- Але  це   не   псує   мені свята ,   головне  що   привітали. 
-Ну  не  буду   вам   заважати.  – тато   встав  з  ліжка  вступивши  мамі     місце.     І   ніжно поцілувавши     її     в  щоку. Ніколи  мені  не   набридне  за ними  спостерігати. Завдяки  їм  мені  іноді  хочеться   знайти   істину пару.  Але   добре,   що   такі   дурні    думки  ненадовго  живуть   в  моїй голові.  
- Знову  чекала  доки  він перший прийде? – запитала  поклавши голову  мамі   на  коліна.  
- Ага.  Стільки  років  пройшло, а  він  вірить,  що  я   випадково  просипаю    будильник. 
- Тобі з  ним   пощастило.  
-Ага.  І тобі  пощастить. Ось   побачиш    коли    прийде    час.   Ти  валізи  зібрала? – говорить мама    перебираючи  моє  волосся. 
- Ага  ще  вчора.  
-Коли     їдеш? 
-Після     вечірки.     Побуду   у  діда  пару  днів,  потім   поїду  до   дідуся     Богдана,   а    вже   після  потягом    до    Києва. 
- Так  далеко   від   нас.- зітхнула  мама.  
- Ага. - говорю   розтягуючи  задоволено  посмішку.  
-Ти     хоча     б    заради   мене  ту  щасливу    посмішку   прибери.  Жах    у    мене    наче    шматок   душі   відривають,   а   вона   не  дочекається    доки   не    поїде. Жах.  – бурчить   мама.  
- Я     буду  приїжджати   та дзвонити.  Обіцяю.  
- Звісно    будеш.   Ми   ж   сумуватимемо    за    тобою.  
-А  ми  ні.-   до мене   знов  забігли   брати.  
- Так,  ану   геть.  Невгамовні.- вигнала   їх   мама.   І   сама   пішла  слідом   за   ними  прикривши   двері    моєї   спальні.   А    я    встала     подивилася  на   свою   кімнату, на    зібрані    валізи,    на  плакати   з   улюбленими    акторами,   на іграшки   які   мені   дарували... І мені    стало    сумно.  З    одного   боку    я    прагнула    покинути   зграю,    а   з    іншого    боялася   залишитися   одна.  Члени зграї  вже  давно  практикують віддавати     своїх     дітей  на  навчання    в    інші    міста,    чим не    аби    як    збагатили    зграю, адже    майже    всі    повертаються.    Хоча    ведуть   бізнесу    в    містах   живуть    в   зграї.     А   ще    у    нас   з’явилися   нові   фахівці    яких    не   вистачало   раніше   коли   зграя  була    більш   закритою   для   світу. Через   те,   що   я   мала   захист    відразу   від   двох   зграй   то    і   допомогу    грошову    теж.  Тож  на  моє  навчання    в   Києві   скинулися   відразу    два      дідусі     та    тато   з    мамою. Я мріяла  стати    військовою,   але побачивши     перелякані    обличчя    рідних   обрала  програміста.   Ех , ріжуть   під    корінь   мої   мрії.   Хоча   спортом   я  займалась  все  життя: бокс,   карате... доки    інші   дівчата   грали   в  ляльки    я    вчилася  їздити  на  татовому    мотоциклі.  А   ремонтувати    його   разом  з  татом  то  був   наш    особливий    ритуал.   Я   пам’ятаю,    як  дідусь  мені  подарував     мій    перший квадроцикл.  Як   я   тоді   раділа.  Я  звісно  люблю  маму,   але   скільки  себе  пам’ятаю   я    більш  тяглася    до  тата та  дідусів. Вони  у   мене    супер.