Заборонена. Моя - Міла Мур

У мене зараз таке відчуття, що ноги ось-ось відваляться, а разом з ними й руки. На годиннику п’ята ранку і мені працювати ще цілу годину. Не хочу думати про те, що спати сьогодні не зможу. О восьмій треба бути в універі, адже сьогодні перше вересня. Мій перший навчальний день! 

— Злато, другий столик! — кричить напарниця Ірка і біжить до барної стійки за черговою порцією коктейлів. 

Я йду туди та прибираю порожні пляшки, поки золота молодь п’яно регоче і розважається. Беру у них замовлення на чергову порцію алкоголю і збираюсь йти, але несподівано моєї руки торкається хлопець, який усе тут оплачує. 

— До котрої ти працюєш, крихітко? — питає п’яно і розглядає мене мутним поглядом. 

— Владе, тебе що, на офіціанток потягнуло? — регоче його друг, не менш п’яний. 

— Замовкни, ідіоте! — хмуриться цей самий Влад і знову концентрує увагу на мені. — То як? Я тебе заберу після роботи?

— Не варто, — руку забираю і кажу стримано. — У мене є молодий чоловік. 

— І що? — сміється. — Хіба це проблема? 

— Злато, все добре? — поруч зі мною з’являється Денис — охоронець клубу. Він похмуро дивиться на гостя, а тоді на мене.

— Усе добре, — усміхаюсь йому. — Мені треба повертатися до роботи. 

Оминаю Дениса і прямую до коридору. Спочатку треба викинути сміття, а тоді — віддати замовлення бармену. 

— Злато, піднімись у віп-зал і прибери там! — зупиняє мене Аліса — адміністратор клубу. Між нами не надто хороші взаємини, але працюємо якось, і на тому дякую. 

— Але я не працюю у віп-залі, — дивуюсь. — Це не в моїй компетенції. Дівчата будуть незадоволені.

— Рита захворіла, тому ти її заміниш, — продовжує. — Це тільки на сьогодні. Прибрати, і все. 

Щось мені зовсім не хочеться лізти на територію Рити. Обслуговування віп-залів — це робота дівчат, які працюють тут значно довше, ніж я. Відповідно, там і зарплата вища. Але якщо Аліса наказує, треба слухатись. 

Залишаю на барі замовлення для другого столика і йду в кінець коридору, де розташоване ще одне приміщення з окремими віп-кімнатами. Я знаю, що сюди приходять відпочити або ж провести ділові зустрічі бізнесмени й не тільки. Бувають і бандити. 

Перед тим, як відчинити двері, кілька разів глибоко вдихаю і переступаю поріг. Швиденько розглядаю усіх присутніх і зупиняю свій погляд на столі, заповненому алкоголем та закусками. 

Опускаю погляд туди та наближаюсь. Починаю збирати порожні пляшки й краєм вуха чую жіночий сміх і чоловічі розмови. 

— Германе, поїдемо до тебе? Я скучила, — жіночий голос солодкий як мед. Я помічаю, що жінка в коротенькій сукні сидить поруч з чоловіком, а її рука практично лежить у нього на ширінці. 

Не втримавшись, піднімаю погляд вище, тому що стає цікаво, який цей Герман. Можливо, у мене більше і не буде можливості побачити справжнього бандита наживо. 

Тільки от я зовсім не очікую, що цей Герман буде розглядати мене. Його темно-карі очі, практично чорні, брови нахмурені, а уста складені в тонку лінію. Чоловікові явно під сорок, але виглядає він як кам’яна брила. Або як ведмідь. Широкоплечий і м’язистий. 

Швидко опускаю погляд на посуд і, прибравши все на тацю, прямую до виходу. Можливо, мені здається, але погляд цього Германа досі відчуваю на собі. І від нього мурахи вкривають тіло.

Дарма я на нього глянула. А що, коли він поскаржиться Алісі? Мене звільнять і доведеться шукати іншу роботу!

До віп-кімнат більше не повертаюся. Допомагаю дівчатам прибрати столики у головному залі та полегшено видихаю, коли клуб нарешті зачиняється. Аліса видає нам премії, і, щаслива, біжу переодягатися. У мене є ще півтори години, щоб дістатися квартири, прийняти душ і переодягнутися. Якщо встигну — то поснідати. 

— Провести тебе, Злато? — питає Денис, коли прямую до виходу. Він також змінив свій чорний костюм на джинси та футболку і здається мені на кілька років молодшим. 

— Та ні. Тобі в інший бік, — кажу йому і першою залишаю клуб. Денис затримується, щоб поговорити зі своїм колегою, а я біжу до автобусної зупинки, тому що знаю — за хвилину приїде мій автобус. 

Тільки от за мить стається те, чого я не очікувала. Дорогу мені перекриває чорний величезний позашляховик, і я злякано роблю крок назад. Уявлення не маю, хто це. Спершу думаю, що це той самий мажор, який хотів продовжити цей ранок разом, тільки от автівка явно не його. Надто представницького вона класу. 

Тоді хто це вирішив мене налякати? Більше варіантів у мене немає.

Бачу, як передні пасажирські двері відчиняються і на вулицю виходить амбал під два метри ростом. Він розглядає мене порожнім поглядом і несподівано відчиняє задні двері. Хочу зробити крок назад, а краще — взагалі втекти кудись, але не роблю цього. Розумію, що мене наздоженуть. Ці люди явно озброєні й гратись зі мною ніхто не буде. 

— Сідайте в автомобіль! — говорить охоронець, а я дивлюсь у салон і бачу там чоловіка. Того самого з клубу. Германа. 

Він також дивиться на мене, і в темряві салону здається мені схожим на демона. 

— Я поспішаю, — таки роблю крок назад, тому що не подобається мені все це. Охоронець хмуриться і сіпається до мене, але голос того самого Германа його зупиняє.