Його Сніжинка - Горобчик-Кім

  За     5    років    до   основних подій: 
                                                         
    -Сніжанааааа!!! – чую я з  коридору крик батька. Що знову не так? Я весь вечір просиділа вдома, нічого  не натворила, не спалила і навіть не побила нікого. Чому так кричати?! Дістав  потрібно  було таки переїжджати жити до діда.  

- Я в себе у кімнаті. Чого ти кричиш? Знову. – гукаю я з ліжка і навіть не збираюся вставати, йому потрібно хай сам йде. 
  - Що спонукало тебе назвати сина альфи  рудих вовків сопливим  щеням? Ну це таке, дрібниці. Але навіщо ти це сказала голосно і при всіх? 
  - О ти про це. У нього так лице витягнулося коли я це сказала. – розплилась  я в  задоволеній посмішці коли пригадую ту розмову.  
- Тобі смішно?  
-Так, мені смішно. А що я  мала робити? Він до мене свої  граблі потяг.  І почав.... фу аж пригадувати не хочу. Я нікому не дозволю так з  собою поводитися . 
  - Тобто?!!! Мені  вони  іншу історію розповіли. Він  тебе.... тебе  лапав?  - тато аж червоними плямами пішов від  злості.  
 -І чому мене це  не дивує. І ні не чіпав, не встиг, але явно хотів. Чому ти постійно робиш мене крайньою? 
  - Тому, що  ти  постійно щось чудиш.  Чому ти мені не сказала, що він руки розпускав, я б його прибив би.  
 - І що я  такого  останнім часом  роблю?  Я сиджу вдома і.... – я   навмисно   ігнорую  татові запитання  про  захист. Знаю  я  що   він   захистить, але я  й  сама  за  себе  постояти можу. 
- Вдома  ти сидиш,  бо  спалила клуб.  
-Ой я  там  не  одна  була.  
-Я  знаю,  ти  не лише  все спланувала,  а  ще  й  братів підговорила.  
-Ми не думали, що  згорить все.  І взагалі  я  нікого  не підговорювала.  Їм  було цікаво,  що  буде  якщо  балончик з фарбою  засунути  в мікрохвильову  піч.   От  я  й показала.  
-А пояснити  не  пробувала,   що так  не  можна?  
-А   я  не   зобов’язана  няньчитися з  ними. Це ви  з  мамою  їх хотіли,  мені  й  самій  було нормально.  І ти  довго  мені  ще той  випадок  пригадуватимеш ? Вже   два   тижні  минуло... 
-Ви ледь  не  згоріли.  Я  все життя  це  буду  пам’ятати...  
-Що  знову  сталося? – на  наші крики  прийшла  мама.  
- Нічого. Просто тато  знову вирішив  мене  повчити. 
-Що  ти  знову  накоїла?- спокійно  запитала    мама.  
-Нічого  дала  в  морду  Петрові. Щоб   руки   не   розпускав.  
-Молодець. Моя  доня.-усміхнулася вона. 
-Молодець?  Їй  вже  шістнадцять років.  З  таким характером вона  ніколи  не вийде заміж. 
-Ото б було більше горе заміж не вийде.  Проживе і так. Для себе. І взагалі  вона ще мала зовсім.  
-Що ти  маєш  на увазі?! Тобі зі  мною  погано? - розгублено подивився   тато    на   маму. Скільки їх  пам’ятаю тато оберігав маму  і  доводив,  що вона  найкраще  та найцінніше, що  у   нього  є. Хоч часом і  бурчав, але балував  та захищав  нас від  незадоволення  оточення. Адже у  мене чи відсутній  інстинкт самозбереження, чи  я  реально  настільки  плекана, бо як пояснити  те  що я   всім постійно    доводила   свою   точку зору  і  не  дозволяла порушувати свої границі дозволеного.  
-Та  добре  мені з тобою. Заспокойся ти вже. Просто мати чоловіка  для  сучасної жінки не   головна   ціль   життя... – гладила  мама  татові   руку   і  заспокоювала.  
-Агов  я   вам   не   заважаю? Може  поговорити   за   межами моєї  спальні. А  то  я  залюбки піду до  діда  поживу,  щоб вам не заважати. 
-Нікуди  ти  не підеш. І так майже  живеш  у  тих дідів ,то  в  одного  то  у  другого.  
-У  вас  є   ще  діти,  вам   є  про кого  дбати.  
-Ти думай,  що  говориш!  Ми вас  любимо   однаково. – вже прийшла   злитися   черга   мами. 
-Ага  я  прямо  це  відчуваю.  
-Не язви мені. – гримнула мама.  
-Вибач мамо. Можна я до діда  піду? 
-Йди. Завтра,  щоб була вдома.  
-У вечері?  
-З  ранку!  
-Ну тоді  який  сенс іти?  Щоб  переночувати?  
-Я сказала  до  ранку. 
-Тоді  я  вдома  залишуся.  – перехрестила  я   руки  на  грудях  і   надула  губи.  Батьки вийшли, а я  поринула  у роздуми. Ледь мені  виповнилося п’ятнадцять, як до  нас повалили потенційні наречені, що правда  здебільшого  ведуть  вони  себе  скромно,  ну  окрім Петра,  а   от  коли  мені виповниться  вісімнадцять  вони стануть наглими. Всі  вони  приїжджають з надією, що  я   їх  істина  пара,  а  я  мрію, щоб у мене  пари  не було.  І мені  поки що щастить.  Адже  мені  вже шістнадцять  і   жоден  з  хлопців не  моя  пара.  Ні  я   звісно   дружу з  хлопцями,   але   далі   тримання   за   руки   я   їх   не пускають.   Нічого  більшого   я   не   хочу.   Всі   вони    не   викликали    у мене   і   половини тих  емоцій    які    описував   мені тато.   Він  розповідав,   як відчув   маму,   як   вимолював пробачення,   як   шкодував   про свій вчинок.     Можливо   тому  я не  хочу   шукати   істину  пару. Щоб   ось   так   залежати   від іншої   людини  як  він.  Ну  ні.  Я все   життя   спостерігала,    як батько   розпливався   калюжкою біля   мами    і    як    дідусь   плаче на   могилі    бабусі.    Одна  частина   мене   заздрить   мамі, мені  хотілося,  що  б  мій майбутній  чоловік   мене   так кохав,    як    тато   маму,   як дядько    Любомир   тітку  Келлі... але    я   не   хочу   розчинитися  в родині.   Як   це   зробила   тітка Лола. Я   хочу   чогось   добитися сама.  Як   мама.  Вона   успішно почала   власний   бізнес   і   у  неї вже   є  всій   бренд   і   досить велика   клієнтська   база.  Вона почала   зі  свічок   ручної   роботи та    плавно   перейшла  до пошиття    речі    ручної   роботи, вишивати    корсети   та   сукні на замовлення.  Вона   б   досягла більшого,  але   її   гальму   ревнощі   тата   та   мої   брати.  От я   й    вирішила   не   поспішати шукати    істинного.   А   для  цього   мені    потрібно   підрости та   втекти   зі    зграї.   А   головне ніяким     дивом    не    знайти істинного   до    років   сорока. А вже     старою    я   буду    радіти, що     він   знайшовся,  а  до старості  ніяких  серйозних почуттів. З  такими  думками    я  заснула.