Пригоди тричі славного розбійника Пинті - Олександр Дюлович Гаврош

Уже не раз Пинтя й сам з Люципером ходив на полювання. А що хащі тут були первісно дикі, то й звірини водилося до блуду. А по ягоди та гриби не треба було навіть до лісу ходити — вони тут рясно росли біля кожного куща. А ще козяче молоко та сир, старі розбійничі запаси, одне слово, влітку їсти було що.

— Синку, — якось каже до Пинті Муха, набравши серйозного вигляду. — Я вже старий як гриб. Пора і на заслужений відпочинок. Находився вже по сих горах по саму зав’язку. Хочеться перед смертю на теплій печі кості погріти. На дев’ятому селі в мене е приятелька давня. Чоловік у неї помер, то живе самотою. Хочу сієї зими до неї перебратися.

Але за розбійничою звичкою не можна покидати ватаги, доки наступники не знайдуться. Про ремесло треба дбати. Ая! Негоже залишати напризволяще те, що так важко надбали побратими.

— То ви, вуйку, хочете мене зробити… — запнувся від несподіванки Пинтя і зашарівся, як дівчина на виданні.

— Так, синку, але не кожному дано бути розбійником. Се велика честь. І аби її здобути, треба пройти тяжке випробування.

— І яке? — стривожився легінь, бо, правду кажучи, таке розбійниче життя йому подобалося. Се не те, що в нанашки Зубані сіно грабати.

— А зараз побачиш, — старий Муха вів його кудись вглибину лісу. Пинтя з Люципером зацікавлено роззиралися довкола.

— Ну ось, прийшли, — майже пошепки промовив дідок біля старого граба. — Бачиш нагорі вороняче гніздо?

— Так, — кивнув здивовано хлопчина, задираючи високо голову.

— Ось тобі і випробування: маєш так витягнути яйце з гнізда, аби й ворона не помітила.

— Та хіба се можливо, дідику? — розвів руками Пинтя.

— Я таке випробування у славного ватажка Данила Черепа пройшов. І тобі доведеться.

Муха відійшов неподалік, сів на зламану ялицю і витягнув люльку. Тютюн у нього давно скінчився, але він призвичаївся курити різне листя. Люципер підбіг до нього і теж всівся біля його ніг, очікуючи на цікаву комедію.

— Ну що ж, — почухав Пинтя потилицю. Витягнув з-за пояса два пістолі та ножа, акуратно склав їх під деревом, поплював на долоні та й обережно поліз грабом угору. Доліз він до вершка без пригод, але тільки-но хотів рукою сягнути у гніздо, як ворона здійняла страшезний ґвалт. Ще й на нього так накинулася, що він заледве з дерева не гепнувся.

Пинтя винувато знизав плечима, дивлячись на старого опришка. Той невдоволено проказав: “Через кілька днів повторимо. Але пам’ятай, хлопче: маєш лише три спроби. Такий, на жаль, розбійницький звичай”. Муха був такий розчарований, що навіть не назвав хлопця своїм постійним лагідним “синку”.

Друга спроба виявилася кращою за першу. Але щойно Пинтя вхопив яйце, як ворона знову розкаркалася на весь ліс.

— Розбійник працює не лише руками, але й головою, — наставляв сердитий Муха хлопця дорогою додому. — Якщо не вдається один спосіб, треба думати про інший. А що би ти зробив, якби ватажок наказав тобі — як славної пам’яті побратимові Івану Бібі — викрасти жону пана Злотницького? І той утнув таку штуку! А ти дурну ворону не годен перехитрити! Тобі, хлопче, хіба коровам хвости крутити, а не пістолі за поясом носити!

Усі наступні дні Пинтя думав про кляте гніздо та воронячі яйця. Навіть спати погано став — крутився цілу ніч з боку на бік. Муха теж гнівався на хлопця, бо гадав, що той навмисне провалює розбійницький іспит, аби не відпустити старого додому.

Тому перед третьою спробою суворо виголосив:

— Якщо не пройдеш розбійниче випробування, то не маєш права і жити у ватазі. А се значить, що змушений будеш піти від мене геть.

Серце Мухи рвалося з жалю, коли він це говорив. Але що поробиш — у розбійників закони суворі. Інакше би їх давно всіх поперевішали.

Обережно-обережно ліз по грабові Пинтя. Коли був під самим вершком, витяг з-за пазухи два патички та й став ними помаленьку робити дірку в гнізді. Як зробив, розтяг її пальцями і яйце саме скотилося йому до руки.

Пинтя перестав дихати і аж заплющив очі від хвилювання.

Помітила ворона крадіжку чи ні?

Промайнуло кілька секунд.

Ніби все спокійно.

Хлопчина поклав яйце до пазухи і поволі, стараючись не сильно притискатися черевом до стовбура, сповз на землю.

— Є! — першим вигукнув старий Муха, підкидуючи свого капелюха вгору, чим не на жарт перелякав здивовану ворону. Він обіймав і цілував Пинтю, викрикуючи:

— Буде з тебе, синку, славний опришок! Ого-го-го!

Люципер теж скакав біля них, весело гавкаючи на весь ліс. Та найбільше тішився сам Пинтя. Адже це було його перше випробування в житті. І він його таки здолав. А коли стемніло і біля ватри парувала святкова вечеря із зайця, розпочалася урочиста церемонія посвячення у розбійники. Муха зі старих запасів убрав Пинтю в чорну розбійничу сорочку, дав широкого череса[25], зеленого капелюха з півнячим пір’ям, оздоблену бартку та пістоля.

— А тепер, синку, присягни мені, славному опришкові Андрієві Мусі, на сій зброї, що будеш шанувати розбійничий звичай і ніколи не зрадиш товариства, хоч би на муках чи під загрозою смерті!

— Присягаю! — мовив Пинтя, стоячи на одному коліні і цілуючи пістоля. — Інакше хай мене посягне заслужена кара від рук побратимів!

Після того вони міцно обійнялися, поцілувалися і заспівали старої пияцької (себто вояцької) пісні.

Люципер теж підвивав як міг, хоча його ніхто в розбійники й не приймав.

І навіть Маня за компанію кілька разів голосно мекнула.

Нащо тобі, пане-брате, торбину двигати