Пригоди тричі славного розбійника Пинті - Олександр Дюлович Гаврош

— А се для чого? — запитав Пинтя, показуючи на гак, вбитий у стіну.

— Тут ми солонину вішали, — зітхнув дідок. — Та, на жаль, за три роки все з’їлося. — Він пошкрябав черево. — Доведеться тобі, синку, самому себе годувати.

Виходячи з печери, Муха крикнув у темряву:

— Бувай, дідьку! Дасть Бог, побачимося ще на сьому світі!

Але у відповідь ніхто не озвався. Видно, нечистий сердився.

— А що там далі? — запитав Пинтя, махнувши рукою вглибину.

— Там уже його царство. Ми туди не ходили. Як кажуть, береженого Бог береже!

Коли вони вийшли з печери, їм аж зарябіло в очах від світла. Прийшовши до тямки, вони полізли по мотузках нагору. Люципер від радості аж звивався біля них — стривожився, певно, довго їх не бачивши.

— Тримай, синку, — Муха повісив на шию Пинті хрестика-ключа. — Гляди, не загуби! А то без скарбів залишишся!

Друзі повільно йшли лісом до свого полонинського сховку.

— Бачиш сю ялицю-яснолицю? — Муха показав Пинті на старезне дерево. — Вона незвичайна.

— А що в ній, вуйку, особливого? — дивувався Пинтя.

— Якщо закинути на неї якусь річ товариша, то дерево відразу скаже, в біді він чи ні.

— А як се воно може говорити? — не йняв віри парубійко.

— Воно мовчить. Речі самі за себе кажуть. От дивись! — при сих словах Муха закинув на гілляку свою торбинку для тютюну. Кисет сиротливо захитався на висоті, зачепившись пояском за голочки.

— Бачиш: він виглядає як завжди. Значить, зі мною все гаразд! — засміявся дідусь.

Пинтя й собі розреготався із дідового жарту.

— Дарма смієшся, синку, — похитав головою Муха. — Коли ватага йде на справу, то кожен щось своє залишає на сій ялиці-ясно- лицій. Аби, як хтось пропаде, знати його долю.

Пинтя поплював на долоні й намірився лізти на ялину, аби зняти дідів кисет.

— Нехай висить! — зупинив його опришок. — Знатимеш по ньому, як старому Мусі ведеться.

— А де ж ви тепер куриво будете носити? — запитав хлопчина.

— А се мені для чого? — поплескав той по калитці[29] з грошима. — Я собі нового куплю!

Уже майже доходячи до їхньої гірської домівки, Муха знову зупинився.

— Що се, синку, за дерево? — поклав він руку на скривлений стовбур.

— Грушка, — Пинтя здивувався, що він раніше її не помічав. — А як се, вуйку, вона може рости так високо в горах?

— Бо се грушка-мудрушка. Вона теж чарівна, — пошкрябав бороду дідуган.

— А що вона робить?

— Коли хтось підходить до нашого сховку, вона розцвітає, - погладив кору дерева розбійник.

— Ая?! — дивувався Пинтя. — Хіба таке можливо? І взимку?

— Взимку — не знаю. Бо я тут, слава Богу, не зимував.

— То ви по ній бачили, що я йду на Чорну полонину?

— А ти як гадав, синку? — підморгнув Муха.

Нарешті вони вийшли на галявину біля своєї домівки. Маня, яку про всяк випадок заперли подалі від гріха до печери, аж голову вистромила поміж кілків і жалібно замекала.

— Золота моя! — кинувся випускати її старушок. — Як ти будеш без мене?

Пообідавши поливкою з дикого голуба, який потрапив у сильце — одне з тих, що їх опришок завжди розставляв у декількох місцях, — вони на прощання сіли. Пинтя вдруге за життя затягнувся люлькою. Та дубове листя йому значно менше сподобалося за нанашчину травичку. Коли хлопчина відкашлявся, Муха поцілував Маню в носик і важко зітхнув.

— Ну що ж, прощавай, розбійниче життя! — сумно проказав він скрипучим голосом. — Прощавайте і ви, славні побратими Чорної полонини! Відкланюється від вас старий Андрій Муха, який іде помирати межи людьми.

Він зняв крисаню[30] і мовчки пожував губи. Вітер розкуйовдив і без того пелехате, геть сиве довге волосся. Старий опришок змахнув набіглу сльозу, і вони рушили в долину. Половину грошей Андрій Муха залишив Пинті.

— Буде тобі на перший час. А до Чортового Зуба без потреби не лізь, — помахав він пальцем.

Насамкінець старий опришок мав показати хлопчині місце зимівлі, а вже звідти їхні дороги розходилися. Чи назавжди — цього, мабуть, не відав ніхто. Окрім, якщо вірити розбійничим байкам, ялиці-яснолиці.

Полишили вівчарики в полонині стрижки,

Взяли собі пістолики та пішли в опришки.

— Ну що, синку, пішов я на печі кості гріти! Як кажуть: “У п’ятдесять — уже си сядь!” — заусміхався дід, привівши юнака до зимівника. — Добре ґаздуй і не ганьби опришківського імені!

— А вам, вуйку, — нехай щастить у любовних виправах! — підморгнув Пинтя.

— Колька би тебе вхопила! — зареготав Муха.

Вони ще раз міцно обнялися, і дідок, підтягнувши штани, чкурнув, аж за ним закурилося.

Видно, справді занудьгував за жіночими чарами.

Пинтя розглядав хижку, яка стояла серед густого, майже непрохідного лісу. Була вона по стріху вкопана в землю. Тож помітити її можна було хіба з кількох кроків. Збоку тулився навіть невеличкий хлівець, де, очевидно, тримали худобу, бо ще й тепер там пахло сіном. Недалеко дзюркотів лісовий струмочок, з якого опришки брали воду.

“При біді по ньому можна і до села дійти, — згадав Пинтя слова старого. — Але йти треба лише по воді. Інакше знайдуть тебе по