Пригоди тричі славного розбійника Пинті - Олександр Дюлович Гаврош

— А Шикарош як ся має? — розпитував крізь біль Пинтя.

— Відтоді як його відлупцювали, став на одне око кривий! Дав би Бог здоров’я Причмеленому!

Пинтя задумався.

— Паночку, а ви справжній розбійник? — несміливо запитав Качулка.

— Хіба не бачиш? — скривився Григір.

— То ви тойво… Не гнівайтеся на мене. Я думав, що ви — злодій. А ви, виявляється, розбійник. А я розбійників дуже поважаю! — покосився Іван на пістолі за чересом Пинті.

— Воно й видно, — потер чоло Григір.

— Паночку, а ви візьмете мене у розбійники?

— Тебе?! — мало не захлинувся молоком Пинтя.

— Так! Я все життя хотів бути розбійником. Я дуже сильний.

— Еге ж! — зітхнув Пинтя.

— Я і вівчарити пішов, бо пан економ розкричалися, що, видно, знову опришківська банда у горах завелася. Інакше би його нізащо не подужали.

— Дурний твій економ, як і його вівці! Я його сам побив, — похвалився Пинтя і відразу пошкодував.

— Ади! — захоплено вигукнув Качулка. — То як вас, паночку, величати, аби я міг усьому селу розказати?

— Пинтя, — нахмурився Григір, згадавши нанашку.

— Пин-тя, — зачудовано промовив вівчар, наче пробував це слово на смак. — Я вже десь чув се ім’я. Певно, ви вже, паночку, багато подвигів здійснили, що слава про вас дійшла і до наших Трьох Пеньків.

“От Качулка так качулка! — подумав Григір. — Дав Бог здоров’я, та не дав голови: таж тут півсела Пинтями записано”.

— То як, паночку, візьмете мене в розбійники? — пристав до легеня вівчар, як воїн до кожуха. — Я всю роботу знаю. Буду вам першим помічником.

“Уже мене Бог побив з одним помічником — Люципером! — подумав Пинтя. — Коли мене б’ють, то він завжди в холодку відлежується. Добре, що хоч лупцювати не допомагає!”

— То що, паночку, берете? — весело підхопився Качулка.

— А що я з тебе буду мати? — запитав, поволі підіймаючись, Григір.

— Як що?! Можете всю отару забрати!

— Отару? А й справді! — замислився Пинтя, згадуючи, що старий Муха розповідав, що на зиму опришки приганяли собі вівці до зимівника. Аби потім півроку дурня валяти.

“О, та се ж буде мій перший подвиг! — раптом прийшла йому в голову щаслива думка. — Покарати пана Бебекала та його економа, кровопивцю Шикароша, — хіба се не славне розбійниче діло?”

— Гаразд, Качулко, — зробив Пинтя серйозне обличчя, — візьму я тебе у розбійники. Але спершу будеш випробування проходити. А там побачимо.

— Ура! — закричав на всі свої кінські груди Качулка. — Слава отаманові Пинті!

Від такої похвали Григір зашарівся, як дівчина. Однак йому було дуже приємно.

А вранці вони утрьох з Люципером погнали череду пана Бебекала на Чорну полонину. Перед сим, правда, отаман ножем вирізав на пеньку напис: “Тут був Пинтя”. Навіщо — він і сам не знав.

Ой гайдуки пана дуки, не в'яжіть ми[33] руки:

Самі будете рубати смереки та буки.

Його милість пан Бебекало мешкав у Трьох Пеньках, хоч до його маєтності належало ще дев’ять сіл в окрузі. Він уважав себе людиною дуже культурною, начитаною і передовою. Навіть грав у шахи і писав листи до столиці, хоча й з помилками. Тому щиро гадав, що всім його підданим вельми пощастило з таким господарем.

Його кам’яний будинок стояв на узгірку і був не тільки найбільшою спорудою у Трьох Пеньках, а й однією з найпишніших у тутешніх околицях. Кращий маєток мав хіба що пан Нагаєвський, але в того було ще й на чотири села більше. Ця думка дуже непокоїла пана Бебекала і часто не давала йому спати.

— Чому? Чому?! Чому?!! — бив він чолом у хвилини безсоння перед образом Миколи Чудотворця. — Чому у Нагаєвського, цього дурного і пихатого індика, аж на чотири села більше?! Зроби, святий Миколо, чудо! Прошу тебе!

Та Миколай Угодник глибокодумно мовчав. Через кілька хвилин Бебекало позіхав, шкрябав черево і, важко зітхнувши, човгав м’якими капцями до свого ліжка, де, як завжди, хропіла висока, мов вежа, пані Бебекалиха. Вона принесла своєму чоловікові у посагу[34] половину маєтності, але Бебекало вважав, що його п’ять сіл були значно кращими за п’ять жінчиних. А тому не проминав нагоди їй відімстити. Але тишком-нишком, бо боявся суворого голосу і твердої руки своєї тещі.

Тому зараз він закрив носа дружині двома товстими пальцями, і та через хвилину голосно зойкнула і, глибоко хапнувши повітря, очманіло сіла на ліжку.

— Що сталося, серденько? — запитав дружину з лукавинкою Бебекало.

— Ой! — не могла відійти та, тримаючись за серце. — Мені снилося, ніби я тону у нашому ставку.

— Се, мабуть, на щастя, — підбив подушку Бебекало і підтягнув нічний ковпак на голові. — Дурний спить — дурнеся снить! — промурмотів він собі, задоволено закрив повіки і підтягнув ковдру до самої шиї.

Бебекалиха ще хвилину сиділа на ліжку, лупаючи очима в темряву, а потім так само несподівано впала на подушки, як і піднялася. А вже за мить спальню панства Бебекалів наповнювали два гармонійні похропування: високі ноти належали її милості, а низькі — його.

Уранці Бебекало вставав зазвичай з мігренню. Він обв’язував мокрим рушником голову і невдоволеним поглядом дивився зі свого великого вікна на світ.

— О лайдак, запізнився! Не пощастило Петрові Біленькому! Ой не пощастило! — поплескував він себе по колінах пухкенькими долонями. — Гей, хлопаки! — гукав він двом гайдукам, які завжди сторожували біля будинку. — Ану, всипте Петрові Біленькому десять батогів, аби знав, як на роботу до пана запізнюватися!

І гайдуки вже вели попід руки старого, сивого