Пригоди тричі славного розбійника Пинті - Олександр Дюлович Гаврош

— Еге-гей! — закричав хлопчина на повні груди. З іншої гори йому відповіла луна. Люципер зацікавлено підняв голову.

— Ну що ж, песику, — потріпав він його, — залишилися ми з тобою та Манею втрьох на всі великі гори!

Парубійко витяг пищалку та й заграв сумної ноти. А далі тихенько затягнув: “Ой, опришок молоденький дуже сильний хлопець, в одній руці пістоль держить, а в другій — топорець”.

Для Пинті починалося нове життя, в якому він уже сам мусив давати собі раду.

І хлопець задумано побрів до ведмежої печери, до якої було зо дві години ходу.

За тиждень-два життя парубійка впорядкувалося. Зранку він перевіряв сильця, що їх залишив старий опришок, заодно, про всяк випадок, глипаючи на ялицю-яснолицю та грушку-мудрушку. Коли нічого не ловилося в сіті, ходив на полювання. За порадою Мухи, набої і порох беріг, а тому стріляв з лука. Перші рази виходило доволі незґрабно. Але з часом Пинтя навчився спритно володіти цією найдавнішою і найтихішою зброєю і майже завжди повертався з ловів з дичиною.

Після обіду годину-дві спочивав. Надвечір косив траву великим ножем і сушив сіно — на зиму для кози. Маня давала багато молока, тож на холоди запасався і сиром.

Пинтя повністю перебрався в козячий одяг старого і тепер виглядав так само дивакувато, як Андрій Муха. Хутро ще й дотепер пахло люлькою дідуся.

Проте парубійкові ніяк не вдавалося перейняти опришкову звичку курити ввечері біля ватри.

У печері він знайшов ще одну люльку — диміти вона димілася, але листя було таке їдуче, що парубійко після двох затяжок ще довго відкашлювався.

Не знати, скільки часу тривало би таке безтурботне життя, якби одного разу Пинтя серед ночі не прокинувся. Біля вогню сиділо двоє чоловіків.

— Ади, встав! — показав на нього люлькою один, з повністю голою головою.

— Тьху! Козопас, а не опришок! Скоро, мабуть, вже і мекати стане! — відповів інший, блиснувши єдиним зубом.

Пинтя від страху заплющив очі і потягнувся рукою до пістоля: “Боже! Як я міг проспати! Теж мені — розбійник! Так вуйка Андрія зганьбити!”

Але двоє незнайомців далі сиділи незворушно.

— То що, пане-брате Даниле, будемо з ним чинити? — запитав однозубий. Голомозий повернувся у бік Пинті. У нього не було лівого вуха, і через усю щоку тягнувся величезний шрам.

— Дамо йому, брате Зубе, три дні!

“Хто ж се такі, що так далеко забралися? Зубе? Десь я таке ім’я вже чув, — гарячково згадував хлопчина. — Василь Зуб! Се ж опришок, який помер у сій печері. Він останній жив з Мухою”. Григір з відкритим ротом став розглядати незнайомців. Ті мовчки пахкали люльками.

“А се, мабуть, славний отаман Данило Череп, — здогадався Пинтя. — Але ж його живого четвертували, а голову на палі на торговиці[32] виставили! Аби нікому не кортіло в опришки йти. То се, виходить, їхні…” — від переляку Пинтя перехрестився.

— Так, лайдаку, се наші духи, — грізно подивився Череп на парубійка. — Не за те ми свою крівцю проливали, аби такі, як ти, нашим добром користали. Як не годен бути розбійником, то забирайся геть і не ганьби нашого звичаю!

— Маєш три дні! — додав Василь Зуб.

По сих словах вони наче розчинилися. Ватра враз згасла, і лише дим стелився по землі.

Уранці Пинтя встав з важкою головою. Він довго міркував над нічним видінням і вирішив, що йому, певно, бракує товариства, тому в нього й почалися марення. Але побачивши, що у ватрі згоріли полінця, які він учора припас собі на ранкове варіння юшки, став як укопаний.

“Значить, се мені не примарилося, — почухав він потилицю. — І хтось таки палив мою ватру!” Він присів на колоду і задумався.

— Ну що ж! Раз мене посвятили в розбійники, то відступати вже нікуди! — промовив уголос і натягнув козячу шапку до вух.

Пинтя запер Маню в печері, кинувши їй великий оберемок трави, свиснув пса і рушив у долину. А оскільки він не знав, куди йти, то вирішив спуститися у Три Пеньки.

Дізнається, що сталося з Янком Причмеленим, як здоров’я пана економа і, нарепггі, - як ся має нанашка Зубаня. А заодно, може, який-небудь подвиг здійснить.

Спускатися вниз було значно легше. Та й провівши кілька місяців на полонині, Пинтя тепер рухався швидко і нечутно. Під вечір він був над селом і здалеку зауважив овечу отару.

— Таки викрутився! — зрадів від душі Пинтя, наперед тішачись зустрічі з вівчарем. — Ото Янко здивується, побачивши мене опришком!

Люципер аж скавулів, пізнаючи рідні місця.

Григір про всяк випадок вирішив діяти обережно. Нічна пригода навчила його тримати вуха нашорошеними. Тому він наказав псові сидіти тихо, і той з розумінням захекав, висолопивши язика.

Тим часом споночіло. Вівці вже були у кошарі. Біля колиби горіла ватра. Вівчар, очевидно, був усередині. Пинтя підкрався до колиби і лише хотів встромити голову всередину, аби налякати Причмеленого, як ззаду щось гепнуло його по потилиці.

— Ого! Зломився! — пролунав незнайомий голос.

Хитнувшись, парубійко обернувся і побачив навпроти себе незнайомця, який тримав у руках товстезного зламаного дрючка.

“Ой-мой! Не дадуть і подвиг здійснити!” — подумав Пинтя і завалився на траву. Люципер, як не дивно, навіть не гавкнув, спокійно спостерігаючи за цією розправою.

Врятувала парубійка козяча шапка вуйка Мухи. Інакше голову від такого удару забило би йому в плечі. Пинтя отямився у колибі. Незнайомець поїв його молоком.

— Ти хто? — ледве ворушив губами Григір.

— Іван Качулка! — весело вигукнув високий білочубий хлопчина.

— Воно й видно, — в голові Григора боляче тенькнуло.

— А що ти тут робиш, Качулко?

— Пасу вівці його милості пана Бебекала!

— А де Янко Причмелений?