Пригоди тричі славного розбійника Пинті - Олександр Дюлович Гаврош

Пинтя поволі озирнувся.

Позаду нього стояла дивна істота — пелехата, бородата, у козячій шапці — хоча було ще літо, — в таких же козячих штанях і постолах. За поясом у неї був застромлений довгий ніж, а головне — в руках вона тримала рушницю, яка цілилася просто в груди хлопчині.

— Паночку, ви мене неправильно зрозуміли… — забелькотів Пинтя, страшенно перелякавшись від несподіванки.

— Я тобі не пан, а ти мені не наймит! — розгнівався не на жарт старий.

— Вуйку[22], я хотів лише погладити сю милу тваринку.

— Ага, тому й витягнув свого ножища, — сплюнув бородань. — Певно, драбе[23], хотів погладити їй шкуру аж до самого м’яса. Чи не так?

— Та ні, що ви! — запротестував Пинтя, краєм ока шукаючи Люципера. Той, як на біду, влігся неподалік і, висолопивши язика, спокійно спостерігав за розмовою, буцімто нічого страшного не відбувається.

“Та-а-ак, поспішив я назвати свого пса істотою розумною!” — вилаявся подумки Пинтя.

— Ну то так, хлопче: перше помалу кладеш ножа на землю. І без викрутасів, — бородате чудо для заохочення навіть махнуло цівкою рушниці.

Розуміючи, що іншого виходу нема, Пинтя опустив ножа у траву.

— Тепер мотузкою гарно в’яжеш собі ручки, — вів далі полонинський дивак.

— Та не можу я сам собі руки зав’язати! — ? запротестував юнак.

— А ти в’яжи як можеш! — не здавався дідусь.

Коли Пинтя щось наплів собі довкола зап’ясть, стариган спритно підскочив до нього і міцно зв’язав йому руки ще й своїм мотузком.

— От тепер добре, — задоволено показав він чорні зуби і, підібравши ножа, повів Пинтю, як корову, поперед себе. Той тільки важко зітхнув.

— А песик не кусає? — не вгавав полонинець. — Добрий собацюра. Мені якраз такого треба. Песику, песику! — покликав він Люципера.

Той встав, позіхнув, вильнув кілька разів хвостом та й побіг за ними.

“От дурна скотина!” — гнівався мовчки Пинтя.

Вони йшли з видолинки доволі втоптаною стежкою. Видно, тут часто ходили.

“А ще плетуть, що на Чорній полонині люди не з’являються”, - сердився за свою необережність легінь. Тепер невідомо, до чиїх рук він потрапив і що з ним зробить це дивне плем’я козлоїдів.

— Я би тебе, синку, зразу застрелив, — обнадіював його дорогою дідок. — Та пороху шкода. Закінчується він у мене.

— Господи, помилуй! — пробував згадати Пинтя молитву, та щось не згадувалося.

— Та й, чесно кажучи, занудьгував я за людським товариством, — не зважав на примовляння Пинті стариган. — 3 Манею так не побалакаєш. Вона тільки “ме-е!” та “ме-е!” Жарти жартами, а я вже роки три людської морди не бачив.

Пинтя став уважно дослухатися.

— Се як Василь Зуб помер від старої рани, то лишився я тут, у сих проклятих горах, сам-один як перст, — зітхнув старий.

— Вуйку, я вам ніякого зла не заподію, — Пинтя вирішив випробувати долю: або пан, або пропав. — Я сам утікаю від пана Бебекала.

Вони заходили вже у лісок, і — тут, між густими деревами, була, очевидно, остання нагода для втечі. Це в тому разі, якщо дідок погано стріляє. Тому треба було чим більше заговорювати йому зуби, аби він втратив пильність.

— Я побив панського економа Шикароша, бо він хотів відрубати палець вівчареві Янкові Причмеленому, до якого я втік від своєї няня тики Зубані, бо мої батьки вмерли від холери, і я в неї годувався. А вона мене страх як била. Особливо, коли я вкрав у неї чарівне зілля, — затріскотів без угаву Пинтя. — Ой! Не слухайте мене, вуйку! — спохопився він. — Про чарівне зілля я придумав. А все решта — чиста правда!

— До речі, синку, я в нашій ватазі був найкращим стрільцем. Цілив в око оленя з п’ятдесяти кроків, — ніби між іншим докинув дідусь.

Легінь відразу ж покинув думати про втечу. Ніхто не хоче помирати молодим.

— Якщо ви, вуйку, були у ватазі, то виходить, що ви… — запинаючись, Пинтя починав дещо розуміти.

— Так, синку, ти потрапив у надійні руки, — захихотів дідусь.

Їхня недовга подорож завершувалася. Вони підійшли до скелі, яка вибивалася просто з гори. Тут був добре замаскований зеленню вхід до печери.

Дідусь відтягнув козячі шкури, і вони залізли всередину.

Люципер заскочив за ними.

Через отвір пробивалося трохи світла, і Пинтя зацікавлено роззирався довкола. Ая! Справжня розбійнича нора! То би йому сільські хлопці позаздрили!

— То ти кажеш, синку, що відлупцював самого Шикароша! — очі дідуся свердлили хлопця недовірливим поглядом. Старий, виявляється, мав чудову пам’ять.

— А з якої би я речі забрів аж у таку глушину? — зітхнув Пинтя.

— О, Шикарош — добра штучка! Шкода, що при останній нашій зустрічі ми не повісили його догори ногами! Втік, гнида! Щастить же негідникам, — згадав давно минулу

історію дідуган. — Що ж, доки він по землі ходить, тобі додому вертатися нічого. Я сього кровопивцю добре знаю.

— Тому я й думав заховатися поки що на полонині, - вирішив Пинтя придобрити серце старого, поки той занурився у спомини. — Казали, що сюди ані звір дикий не забігає…

— Забули вже люди про опришківське ремесло. Стогнуть та шиї гнуть у ярмі, як худоба безсловесна.

— То ви, вуйку, справді розбійник? — наважився запитати хлопчина.

— А ти часом не панський вивідувач? Щось ти до всього дуже цікавий! Дивись, а то засмажу тебе, як барана, на рожні!

— Та що ви, вуйку! Я би сам радий був з вами тут пожити.

Старий надовго задумався, пожував губами, а далі махнув рукою:

— Бог з тобою! Все одно раз умирати! Надуриш старого діда —