Пригоди тричі славного розбійника Пинті - Олександр Дюлович Гаврош

— Ой, вуєчку! — мало не кинувся йому на шию Пинтя, але зв’язані руки заважали.

Розбійник розрізав мотузку ножем, і вони обійнялися. Люципер радісно заскавчав, наче наперед знав, чим усе закінчиться.

— Синку, ти втрапив до гірської барлоги колись грізної ватаги Андрія Мухи. Чув про такого? — підморгнув дідусь.

— Та щось ніби чув… — запнувся Пинтя.

— Отож, славний на всі гори опришок Андрій Муха стоїть перед тобою власною персоною, — старушок зняв кумедну козячу шапку, поклонився і розшаркався. У своєму дикунському вбранні, з розкуйовдженою бородою та роками не чесаним волоссям, з якого стирчали хіба очі та ніс, він виглядав так смішно, що Пинтя розсміявся.

— Ти чого? — насупився дідок.

— Я просто страшенно радий побачити таку славнозвісну людину, — усміхнувся Пинтя на всі тридцять два.

— Що ж, синку, тепер у тебе почнеться нове життя. Повір на слово Андрієві Мусі!

Пинтя ні на йоту не сумнівався, що саме так воно і буде.

Закувала зозулиця, голосок полетів,

Присягали легіники та й на пістолеті.

Вуйко Муха виявився доброзичливим і говірким. Видно було, що за три роки він украй втомився без товариства.

Пинтю прийняв як власне дитя, тож інакше, як “синок”, його не кликав. Дуже тішився і Люципером, бо, крім кози Мані, більше ніякої живності не мав. Тож годував пса власноруч, всюди його брав із собою, розмовляючи з ним як з побратимом. Час від часу ходив на полювання, а що порох беріг, то змайстрував собі лука.

— І звуку грімкого не дає, та й стріл наробиш скільки хочеш! — примовляв він новим побратимам, підбираючи щойно підстреленого глухаря. — Будемо нині мати панську вечерю!

За стільки років, проведених у лісі, він уже й сам перетворився на лісовика. Ступав нечутно, рухався швидко, нюшив не гірше від пса. Влітку набивав комору припасами, а взимку їх потрохи споживав.

— Хліб! Справжній хліб! — тішився він у перший вечір вівсяним окрайцем, що залишився у хлопцевих бесагах. — Боже, я вже роками його не куштував!

Дідусь жував затверділі крихти паляниці з заплющеними від задоволення очима.

Вечорами вони довго сиділи біля ватри[24], слухаючи байки старого Мухи. Навіть Люципер нашорошував вуха на розповіді про відважні пригоди і сміливі розбої, помсту і кару, великі скарби, любов і зраду.

— Синку, тебе мені сам Бог послав! Бо я, правду кажучи, порядно вже тут натомив- ся, — якось почав розмову опришок.

— А чого ж ви, дідику, не підете до людей?

— А кому, синку, я славну розбійницьку справу передам? — розвів руками Муха. — Хіба задармо повмирало стільки моїх побратимів? А які то були хлопці! Як вогонь! Баюрак коли йшов на шибеницю, то на пшцалці вигравав. Хе-хе! Такі опришки, що й чорт їм не брат!

— Вуйку, а чому кажуть, що на Чорній полонині нечиста сила водиться? — згадав Пинтя розповіді односельців.

— А де її немає? — пошкрябав бороду дідок. — Хе-хе, є тут один чортик. Але ми вже давно з ним у спілці.

— Як се розуміти? — перехрестився легінь.

— Ти чув, синку, про Чортів зуб?

— Так се ж десь тут — на Чорній полонині! — запально вигукнув Пинтя.

— Правильно. Ось там наші скарби й заховані.

— А ви не боїтеся, що їх хтось викопає?

— А для того і чортик є, аби їх ніхто, окрім нас, не брав.

— А що ж ви йому за се даєте? — насторожився Пинтя.

— Душі, — підкинув Муха до вогню гілляку. — Умре розбійник не покаявшись і не причастившись, тож відразу йде у пекло до рогатих. А сьому чортику, видно, се зараховується.

— І не страшно вам буде, вуєчку, вічно горіти в пеклі? — здивувався хлопчина.

— На то мені Бог прислав тебе! — загадково усміхнувся старий опришок. — Але про се розповім тобі згодом, коли час прийде.

Від вогню в печері було тепло. Закутавшись у шкури, вони лежали один при одному. Навіть Маня тут ночувала.

— А дикого звіра, дідику, не боїтеся? — запитав, уже поринаючи у дрімоту, Пинтя.

— А для чого нам пістолі та рушниці? — заусміхався розбійник. Він і справді з ними ніколи не розлучався. Навіть під час сну.

— А чи знаєш, синку, що ми у ведмежому барлозі спимо? — припіднявся на лікті лісовик.

— Що? Га? — від хлопчини відразу сон утік. — То що — сюди ведмеді можуть прийти?

— Хе-хе, господаря цеї печери ми давно застрелили. Се ти на його шкурі лежиш. А від інших ведмедів — поки Бог милував.

На ніч вхід до печери, окрім шкур, закривали ще й дверцятами з міцних кілків, обплетених гнучким галуззям. Це принаймні захищало від лисиць та вовків.

— А взимку, дідику, тут не замерзаєте?

— Хе-хе! Знаєш, синку, скільки по горах розбійничих нір наготовано? Тому й вислідити нас панські гайдуки не можуть. Бо нині ми тут, а завтра — на горі Стіг, а третього дня — вже на Кобилі… Лютої зими на Чорній полонині від морозів ноги простягнути можна. Тому зимуємо ми з Манею в хижці, посеред лісу викопаній. А на теплу пору вибираємося сюди — на широкий простір та цілюще повітря. Але все одно кістки вже ломить від такого життя! — Муха позіхнув. — О-хо-хо, забалакалися ми, синку, треба спати!

Та Пинтя не відповів, бо давно вже сопів носом, обійнявши свою найкращу грілку — кудлатого Люципера.

Кожного дня старий опришок розповідав хлопчині про розбійниче ремесло. Учив його стріляти з лука, пістоля та рушниці, кидати ножа, рубатися барткою,