В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Саладін загинув, у двох гангрена пальців на руках і ногах. Температура критична. Загрожує загальне зараження. Вишліть назустріч через перевал Чон-ашу хірурга з усім необхідним для ампутації пальців. Викличте з Алма-Ати санітарні літаки з хірургом. Посадка на лівому березі Сариджасу вище від гирла Куйлю, де легко приземлитися на береговій терасі. Негайно радируйте, зобов'язавши N-ську заставу доставити нам нарочним, йдемо маршрутом: пониззя Гнильчека, вниз по Сариджасу, далі Оттуком і перевалом Чон-ашу в Тургень-Аксу».

Заходжу в палатку до Дадіомова і Гутмана. Стан у обох тяжкий. Обидва зразу ж говорять про відправку тіла загиблого Саладіна в Москву.

— Ми обов'язково повеземо з собою Лоренца в Москву, — каже Дадіомов, — і ви повинні нам у цьому допомогти. Він працівник Комінтерну. Чудовий товариш. Самовіддана людина… Ми не можемо залишити його тут. Нам ніколи цього не простять.

Слова у Дадіомова плутаються, починається марення, він намагається піднятися, і я ледве його утримую. Температура у нього понад сорок градусів.

Звичайно, ні про яке перевезення тіла в Москву не може бути й мови. Дні стоять жаркі, безвітряні. У долині жарко, скелі розжарені сонцем. Тіло покійного вже покрилося трупними плямами, а попереду ще довгий шлях. Але хворих треба заспокоїти. Обіцяю їм зробити все необхідне і в той же вечір домовляюся з Женею Абалаковим — єдиним, хто залишився здоровим у команді, про негайне поховання Саладіна.

На лівій береговій терасі ми риємо могилу і спускаємо в неї тіло мужнього швейцарського альпініста. Лоренц Саладін залишається тут навіки під мармуровим валуном, поставленим на могилі. Звідси близько до прекрасної піраміди — Володаря неба, перемога над яким коштувала йому життя.

ЩО Ж СТАЛОСЯ НА ХАН-ТЕНГРІ?

Наприкінці серпня московські спортсмени почали сходження на вершину за маршрутом, яким ми йшли в 1931 році. Піднялися до західного плеча Хан-Тенгрі на висоту 5650 метрів. Тут їх застала негода. Альпіністи вирили в снігу печеру і в ній переждали добу.

Другу ніч команда провела на скелях північно-західного ребра, на висоті 6100 метрів. Вітер усю ніч шаленів. Змучені люди залишили думку про установлення палаток і ночували в опальних мішках під відкритим небом.

Через три дні, четвертого вересня, пройшовши більше шестисот метрів по скельній ділянці, москвичі зупинилися на висоті 6700 метрів. Знову вирили снігову печеру і провели у ній ніч.

Вдень 5 вересня, об 11 годині дня, група досягла вершини і через сорок хвилин почала спуск. Дув різкий вітер, мороз досягав тридцяти градусів. Двоє — Дадіомов і Саладін, відчули, що у них відморожені пальці рук і ніг, але помітили вони це надто пізно, щоб у тих умовах можна було що-небудь зробити. Дадіомову стало погано, і Віталій Абалаков почав спускати його до першої печери, виритої внизу на західному плечі Хан-Тенгрі.

На другий день трапилася нова невдача. Гутман, намагаючись знайти скинутий вітром рюкзак, упав, сильно вдарився головою і скотився вниз по снігу більше ніж на двісті метрів. Стривожений Євген Абалаков і Лоренц Саладін негайно спустилися до нього. Гутман лежав непритомний. Саладін відчував жахливий біль од відмороження, але він знайшов у собі сили, допоміг Євгену Абалакову загорнути Гутмана в палатку і спустити до тієї ж печери, куди вже встигли прийти Дадіомов і Віталій Абалаков.

А сніговий буран тим часом все лютішав і лютішав. Вхід у печеру завалило, зверху вона осіла. Над ранок люди стали задихатися. Першим відчув задуху Віталій Абалаков. Він розбудив брата, і той почав пробивати льодорубом снігову товщу. Нарешті, древко льодоруба вийшло назовні. Євген розширив отвір, і в печеру почало надходити свіже повітря. Це врятувало життя знесиленим людям.

У найближчі два дні за стінами печери все ще тривав буран. Але ж чекати далі — це значить загинути. І альпіністи вирішили виходити. Почався тяжкий спуск по крутих схилах, серед глибоких тріщин. Біля підніжжя Хан-Тенгрі альпіністи протягом трьох діб ледве очуняли. Потім почався сорокакілометровий похід. Люди з відмороженими руками і ногами, з високою температурою від гангрени йшли по величезному льодовику, порваному тріщинами і заваленому уламками скель.

Віталій Абалаков виходить вперед. У нього відморожені пальці обох рук і ступня ноги. Кінчики пальців уже зловісно чорні, ноги розпухли. Але він неухильно йде вперед, щоб швидше дійти до каравану і направити його назустріч хворим товаришам.

А в групі тим часом трапилось велике нещастя. Уже під час спуску каравану в долину трохи нижче від язика льодовика помер Саладін…

Останні години Лоренцу з кожною хвилиною ставало гірше. Він скаржився на страшенні болі в крижах і, нарешті, заявив, що йти далі не може. Ранком коногони пристосували м'яке сідло з опальних мішків і його посадили на коня. Спускалися дуже повільно і обережно. Євген Абалаков ні на хвилину не залишав товариша. Саладін весь час кріпився, але був блідий, як стіна. Раптом він тяжко застогнав, потім глибоко зітхнув і зразу ж замовк, його голова безсило повисла. Товариші підскочили до Лоренца, Євген схопив його за руку. Пульсу вже не було.

— Це сталося всього за півгодини або навіть менше до зустрічі з вами, — каже Євген. Феноменальна витримка цієї мужньої людини на хвилину зраджує йому, очі стають вологими. — Я боюся, — додає він тихо, оглянувшись на брата Віталія і Дадіомова, — чи вбережемо ми їх?

ПОСАДОЧНИЙ ЗНАК ЗАЛИШАЄТЬСЯ НЕПОМІЧЕНИМ

Тільки почало світати, згортаємо табір. Іти треба якомога швидше, не гаючи жодної зайвої хвилини. У Дадіомова температура 40,6°. Погано Абалакову і Гутману, але тримаються вони все з тим же разючим стоїцизмом.

До дванадцятої години дня вже пройдено два дуже неприємних місця: бріз через Інильчек у пониззях долини, де річка найбільш повноводна, і вузьку стежку, що в'ється над безоднею в каньйоні Сариджасу. Тут Мишу Дадіомова довелося нести на імпровізованих носилках. Тепер ми підходимо до гирла ріки Куйлю.