В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

сто нижче Головко затримується. Розпластане тіло його нерухомо лежить на снігу. Живий чи ні? Живий! Ось він розплющує очі і слабким голосом просить допомогти встати. Все обійшлося благополучно. Товариші трохи опам'ятовуються і повільно опускаються. Стурбований Франц чекає їх внизу. На льодовику ще лежать тіні, а з гір уже ллється вода. З свистом летить каміння, починаються лавини. Біля краю льодовика сніг являє собою густу талу масу, яка здатна втягти в себе, мов безодня на болоті, йти тут неможливо, доводиться повзти плазом.

— Але, як бачите, добрались, — закінчує свою розповідь Шиманський.

— І знову готові до виходу, — додає Головко.

Ніби змовившись, ми дивимося на Хан-Тенгрі. Він стоїть проти нас, мармуровий велетень, упираючись вершиною в глиб неба.

Чи бачить цей могутній колос нас, пігмеїв, які осмілилися забратися на його сиву голову? Яку зустріч він нам готує — дасть безхмарні дні, які нам так потрібні, чи обрушить на нас бурани, смертоносні лавини і каменепади?

З південно-західного плеча його падає в наш бік льодовик з крутими скидами льоду. Це по них недавно піднімалися наші самовіддані товариші. По цих схилах доведеться підніматися і нам.

ШТУРМ

Підготовка до сходження на вершину Хан-Тенгрі закінчена.

Досліджено шляхи, влаштовано проміжні табори, висотні палатки.

Більше тонни вантажу перекинуто на конях по величезному льодовику на висоту 4860 метрів, аж до південних схилів піка. В історії високогірних експедицій це перший досвід використання кінного транспорту на такій великій висоті.

Тут, на широкому бугрі морени, стоять палатки, і в них — люди, готові кожної хвилини йти на штурм суворої вершини.

Початок вересня. Рання осінь. Мороз пом'якшав, небо очистилося. Звичайно в цей час тут стоять найбільш ясні, погожі дні, і їх треба використати.

— Не можна гаяти часу, — гарячиться Шиманський, знайомий уже з негодою на Хан-Тенгрі.

5 вересня надвечір, коли спаде денна спека, вирішуємо вирушати. Залишається півгодини до виходу. Всі в повній готовності, з укладеними рюкзаками. Тільки кіногрупа ще закінчує останні приготування, — вона підніматиметься слідом за нами.

І раптом до нас підходить старший носій Умар-алі. Він явно стривожений.

— Начальнику, усі робітники кіно кажуть: не підемо на гору, дуже важко, додому підемо.

От тобі й на! У вирішальну хвилину носії підводять. Але може це тільки розмови?

Ні, Когтєв і Коротков, — режисер і оператор, що керують кіногрупою, — приносять ту ж сумну звістку.

Виникає серйозне побоювання, що такий настрій охопить і решту носіїв.

Я викликаю Тюріна і пропоную йому негайно виходити з носіями до першої палатки на схилі Хан-Тенгрі.

Тюрін іде, а ми лишаємось і починаємо умовляти робітників кіногрупи. Всі дуже вперті в своєму бажанні повернутись додому, і переговори затягуються до глибокої ночі. Тільки наступного ранку вдається добитися їх згоди нести вантажі, і то лише до першої палатки.

Дев'ята година. Час для виходу непідходящий. Але ж там, наверху, нас чекає Тюрін, він у нестерпному невіданні. І ми виходимо.

Маршрут починається по льодовику, розташованому між Хан-Тенгрі і сусідньою до заходу вершиною[72]. Він стікає з глибокої впадини між обома вершинами. Глибокі тріщини розсікають льодовик. Багато з них сильно засипані лавинним снігом.

Ми стараємося триматися середини льодовика, де тріщин менше. Сонце пече нещадно, ноги глибоко провалюються в мокрий сніг. Іти трудно.

Важко дихаючи, підходимо, нарешті, до лавинних язиків, розташованих біля схилів. Тут трохи легше. Сніг тут густіший, під ногами відчувається опора. Але це небезпечна частина шляху, вже починаються лавини, так і жди, що на нас обрушиться могутній каскад снігу. Пробуємо прискорити ходу, але сил не вистачає. Хоча б маленька ділянка рівної поверхні, вкритої тугим снігом, щоб дати серцю кілька хвилин відпочинку. Але такого місця ніде не видно, і мріяти про нього не доводиться.

Навпаки, крутість льодовика різко збільшується, на його поверхні виростає хаос льодяних громад. Між ними зяють чорні глибини проваль.

Денна спека скоро скінчиться. Сонце заходить, на льодовик лягають тіні; сніг і лід набирають мертвенно-сірого кольору. Як і скрізь у глибоких долинах з високими і крутими схилами, швидко настають повні сутінки.

— Треба засвічувати ліхтарі, — каже Франц.

Світло їх то освітлює невеликі площадки біля самих ніг, то вихоплює з темряви льодяні громади. Здається, що ці льодини починають хилитися і ось-ось обрушаться… Йдемо дуже повільно, прощупуючи шлях льодорубами, щоб не посковзнутися і не полетіти в провалля, вирубуючи східці або зачепки для рук. Вдариш льодорубом і довго чуєш мелодійні, хрустальні звуки відбитого льоду, що летить в глибини тріщин.

Льодопад ще триває на заході, а на сході, проти нас, на найближчому боці Хан-Тенгрі, піднімається сніговий схил. Це початок льодовика, по якому ми весь час ідемо. Пересікаємо цілу сітку тріщин і по затверділому від вечірнього морозу сніговому містку переходимо на схил.

Мороз дужчає. Неможливо надовго зупинятися, зразу ж починають мерзнути ноги. Зате сніг добре підмерз, іти трохи легше.

— Вже близько, — підбадьорює Цауберер.

З нетерпінням чекаємо тієї хвилини, коли, нарешті, дійдемо до першого бівуаку.

Незважаючи на пізні сутінки, стає трохи світліше. Схили відходять, вузька льодовикова долина розсувається в широкий сніговик, попереду видно пониження гребеня, що з'єднує північно-західний відріг Хан-Тенгрі з сусіднім на заході піком. Праворуч від нас неясним силуетом нависає громада вершини Хан-Тенгрі.

Йдемо мовчки. Навколо тихо. Раптом тишу розриває страшенний рев лавини. Вона довго рокоче в темряві; поступово гуркіт її завмирає. Нерви