В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Сутеніє. Густі сині тіні лягають на матову поверхню снігу. Небо темніє, і зірки одна за одною висипають на його чорному обрії, переливаючись, як блакитні брильянти.

Пізно ввечері, коли вже добре підморозило і на снігу утворилася міцна кірка, ми залишаємо «табір № 2». Йдемо при світлі спеціальних факелів, що застосовуються в горах. Яскраве і стійке полум'я їх добре освітлює шлях. Все частіше й частіше зустрічаються скелі, що виступають із снігу, і, нарешті, ми розрізняємо в темряві похмурий силует зубчастого гребеня. За ним виразно чути наростаюче виття вітру. Воно віддається десь глибоко внизу глухим рокотом; чим вище ми піднімаємося, тим оглушливіше ревіння і свист в розколинах скель. Підходити страшно: так і здається, що зараз вітер вирветься з-за гребеня і скине нас вниз.

Раптом погас факел Франца. Ще порив вітру — і гаснуть інші два факели. Навколо — глибока нічна темрява. Мерзлий сніговий пил б'є в обличчя. Льодове повітря обпікає легені, дихати стає неможливо. Не можна відкрити рот, щоб сказати хоч слово… Та мийне почули б один одного за цим зловісним ревом вітру. Щільніше тулимося один до одного, щоб як-небудь протистояти шаленій силі вітру. Але про сходження на гребінь нічого й думати.

Пригадую, що вдень з нашого останнього бівуаку ми бачили на південь звідси поглиблення, яке нагадує широкий жолоб. Він може вивести нас до снігового поля, що тягнеться до вершини.

Починаємо спускатися вздовж схилу на південь, щоб вийти до цього жолоба. Внизу, під захистом скель, шум вітру зменшується, доноситься до нас все тихше і, нарешті, зовсім вщухає.

Великий диск місяця піднімається з-за гребеня, і бліде світло його ллється на сріблясто-матову поверхню снігу. Тільки праворуч від нас три чорні тіні, так само як і ми, зв'язані вірьовкою, рухаються нога в ногу з нами. Жоден звук, крім биття серця та скрипіння кроків по мерзлому снігу, не порушує цієї особливої тиші, яка може бути тільки у високогірній сніговій пустині.

Франц, завжди настроєний в горах лірично, починає співати своїм м'яким тенором:

Але голос його швидко зривається.

Все сильнішим стає холод. Це страшний противник. Поки ми йдемо, рух зігріває нас; зупинимось — холод жене вперед. Але скоро і рух перестає допомагати.

— Ні, не відчуваю, — коротко кидає Тюрін.

Ми зупиняємося. Борис знімає черевики. Починається розтирання.

І так повторюється часто. Ми стараємося частіше ворушити в черевику пальцями, але незабаром і пальці, і ступні втрачають чутливість. Час від часу чути чию-небудь скаргу на ноги. Тоді ми негайно відшукуємо більш або менш підходяще місце, знімаємо взуття і розтираємо пальці ніг і всю ступню.

Закляклі руки погано слухаються, а важкі, зашкарублі гірські черевики не так легко зняти і знову взути. Але ця профілактика необхідна — вона рятує нас від обмороження.

Підходимо до жолоба. Краї його освітлені місячним світлом, а дно в напівпітьмі…

Чи не загрожує нам тут каменепад або лавина? Але вибору немає. Шукати ще один шлях у нас немає сил. Повертатися? Ні, про це не може бути й мови. Значить, ідемо по жолобу. Але це вранці. А зараз — відпочинок. І, відійшовши вбік від жолоба, ми ставимо палатку. Через кілька хвилин я вже міцно сплю.

Серед ночі Тюрін будить нас.

— Вставайте! — каже він тривожно. — Вставайте, треба міняти місце.

— Що таке?

— Згори летить сюди чи то лід, чи то каміння.

Прислухаюсь. Вібруючий звук у повітрі і характерне шипіння повзучих по снігу уламків льоду підтверджують його слова. Осколки льоду рикошетом б'ють у палатку. Нам не хочеться вилізати з теплих спальних мішків, та робити нічого, — вилазимо і переносимо палатку.

Заснути вже не вдається. Палатка від нашого дихання обростає всередині товстою мохнатою памороззю. Через її товщу до нас проникає слабкий світанок. Пора вставати.

Ми вже значно вище від вершин, що оточують нас. Навколо дуже тихо. Далечінь така прозора, ніби дивишся через чудову кришталеву призму, здається, що найдальші гори наблизилися — на них виразно видно всі грані, жолоби і виступи. Снігова мантія лягла на цей безкраїй простір, прикривши могутні плечі і вершини гір, і безперервно ллє мерехтливе сріблясте сяйво.

Але ось далеко на сході, за хребтами китайського Тянь-Шаню, з'явилися промені сонця. Вони побігли по схилах, піднялися до гребенів, запалили їх східні кромки, піднялися ще вище, і оранжово-золотиста прозора фарба розлилася по снігових вершинах.

Серед велетенських льодяних гір і безмежних снігових просторів на наших очах народжується новий день…

Але для нас цей прекрасний день починається невдачею. Не встигли ми ввійти в жолоб, як з гори один за одним понеслись, розсікаючи повітря, куски льоду.

— Ні, це надто великий риск, — зауважує похмуро Франц.

Ми згодні з ним. Намір іти по жолобу доводиться облишити.

— Обійдемо це неприємне місце по сусідніх скелях, — пропонує Тюрін.

Нелегка це справа йти по слизьких, обледенілих скелях. Вирішуємо залишити на бівуаку частину продуктів, запасні теплі речі. Знову починаємо підйом.

Схили все крутіші. Щоб легше було підніматися, ми весь час знімаємо рюкзаки і потім підтягуємо їх на вірьовці. Але відпочивати доводиться все частіше і довше. На таких зупинках ми пробуємо