В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Чим вище, тим більший холод. Кінці пальців рук і ніг мерзнуть, голова в подвійному шерстяному шоломі холоне, і здається, що її стискає залізний обруч. Сильно б'ється серце.

Але все ж крок за кроком ми йдемо вгору.

В окремих місцях скелі покриті товщею натічного льоду. Тоді в хід пускаємо льодоруби. Ось і тепер таке місце. Я йду першим. У голові паморочиться. Від частого дихання пітніють окуляри. Мені нічого не видно. Протерти скло неможливо, бо обидві руки зайняті. Рубаю навмання, льодоруб б'ється об лід плазом і мало не ви слизає з рук. Руки слабшають, ноги тремтять, в очах темно. Почуваю, що ось-ось зірвусь, і раптом з'являється непереборне бажання прискорити це, кинутися вниз. Але ні! Ми повинні перемогти! Я повинен перемогти! Різко випрямляюся, вбиваю в лід вістря льодоруба і затримуюсь. За мною піднімаються Борис і Франц.

Деякий час відпочиваємо, потім пересікаємо обледенілу скельну ділянку і виходимо до невеликого сніговика.

Починається вітер, різко б'ють об шолом і обличчя дрібні пилинки снігу. Треба вижидати. Палатку поставити не вдається. Виймаємо з рюкзаків опальні мішки і влізаємо в них.

Ще один день минув — четвертий день нашого сходження. Він приніс нам деякі успіхи. Але з якими труднощами вони дістаються!..

Ранком так само похмуро, з вершини несе сніг, намітаючи на наші мішки цілі кучугури. Настрій у всіх важкий; обличчя почорніли, очі запали. Що коли цей вітер і сніг — прелюдія ще гіршої непогоди і ясних днів уже більше не буде.

Та незабаром вітер починає вщухати, і тільки вершина все ще залишається затягнутою хмарами. Хмари повзуть униз.

Надвечір, нарешті, вершина очистилася. Ми ледве примушуємо себе йти далі. Пройшовши вгору по невеликому сніговику, що вклинився між скелями, знову виходимо на дуже круту скельну стіну. Вершина недалеко, але сил, здається, вже зовсім немає. Кожний рух на цій висоті коштує неймовірних зусиль. Рухаємося на грані сил. І все ж рухаємося. Вперед і вгору.

Ось тільки не вистачає дихання. Я зупиняюся, щоб перепочити, як раптом мене рвонула з силою вірьовка, і я почув крик Франца:

— Halt! Halt das Seil![74]

Кричу Борисові:

— Держи!

Але Тюріну важко вдержати вагу двох людей, і мене стрімко тягне вниз. Чіпляюся за скелі, обдираючи кисті рук і лікті, марно намагаючись вдержатися. Нарешті, права нога відчуває міцний упор. Мені вдається загальмувати рух. Судорожно хапаюся за виступи і всіма силами чиню опір вірьовці: вона все ще тягне і душить мене.

— Фра-анц!

Напружую весь свій слух, але ледве чую якісь невиразні звуки. І раптом вірьовка слабшає; значить, Франц затримався. Спускаємося до нього. Він глухо стогне.

— Франц, ми спустимо тебе до бівуаку. Там ти відійдеш, — пропонуємо ми.

— Ні, я можу лізти.

Через чверть години ми продовжуємо підйом.

Уже пізня ніч. Над нами чорне шатро, що дивиться сотнями тисяч палаючих зірок. Стомлена свідомість ледве сприймає цю феєричну картину. Піднімаємося дуже повільно, автоматично переставляючи ноги і руки на упори скель. Цілковита тиша, і тільки вірьовка шарудить по скелі та чути наше важке переривчасте дихання. Раптом несподіваний, сповнений торжества крик Борі Тюріна:

— Верши-и-на!

Невже вершина?! Ніби електричний заряд торкнувся наших стомлених тіл. З подвоєними силами вилізаємо на гребінь. Зовсім близько видно завітну вершину. Контури її снігового конуса срібляться слабким світлом.

Ми відпочиваємо і знову йдемо, вже по сніговому схилу вершини. Тут не круто, але повітря в легенях не вистачає і ноги підкошуються від надмірної втоми. Вершина — ось вона поруч; тільки сил майже немає…

Борис знаходить великий виступ, під яким ми вбиваємо в скелю костилі і міцно прив'язуємо до них спальні мішки. Потім згортаємо палатку і разом з рюкзаками підкладаємо знизу, щоб зменшити уклон. Хоча б заснути. Ми б трохи відпочили. Але сон не приходить… Закінчується п'ята доба нашої боротьби за Хан-Тенгрі.

11 вересня настає шоста доба. Залишаються останні, завершальні кроки. Та не так просто їх пройти. Ми робимо один крок і відпочиваємо. Інакше не можемо. Один крок — і відпочинок. Ще крок — ще відпочинок. Вершина зовсім близько. Ми вже відчуваємо її. Вітер грає на ній снігом, і на ділянках, вкритих глазурним настом, чути його шарудіння.

Але ось вітер сильніше дме нам в обличчя. Ми йдемо проти вітру, нагнувши голови, впираючись руками в зігнуті коліна. Крок за кроком наближаємося до вершини; вона стає більш полога і ніби відходить від нас. Серце б'ється, як мотор, кулаки наші стиснуті, зуби зціплені. Ще кілька кроків…

Вітер шпурляє снігом в обличчя з самої вершини. Схил, по якому ми йдемо, закруглюється.

Вище йти нікуди. Це вершина. Ми на найвищій частині снігового конуса гордовитої піраміди Володаря неба. На висоті 6995 метрів над рівнем моря. Ніхто в світі ще не піднімався на такі високі вершини!

Радість великої перемоги сповнює серце і на якісь хвилини заглушає знесилля. Ми обнімаємо і цілуємо один одного в обвітрені, небриті і давно не миті обличчя. Тюрін, який зберіг більше сил, кладе в заглиблення баночку з запискою і привалює її каменем.

Хан-Тенгрі переможений!

Внизу перед нами гігантською рельєфною картою лежить неосяжний світ хребтів, долин і льодовиків. Серед них ми впізнаємо знайомі обриси гір, льодовиків.

Ми стоїмо на найвищій точці гірської країни.

А втім… я дивлюся на південь, у бік Кокшаал-Тау. Вершини цього хребта окутані