В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Мені і Тюріну, зрозуміло, не терпиться скоріше дізнатися про всі подробиці, але йти до верхнього табору тепер уже пізно.

— Все начебто в порядку, — говорить Коля Тарасенко. — Тільки важкувато.

Ми, звичайно, розуміємо, що це сказано дуже скромно. На другий день, зустрівшись з Шиманським, Цауберером і Головком, ще раз переконуємося в цьому.

Наші товариші дуже змінилися. У всіх під очима мішки, очі запали, обличчя змарніли і почорніли.

Ми слухаємо розповідь Шиманського і ясно бачимо перед собою весь цей шлях.

… Ранній ранок. По схилу серед нагромаджень скель і льоду йдуть один за одним люди. Попереду, відшукуючи шлях і протоптуючи стежку, — альпіністи, за ними — носії. У кожного на спині важкий рюкзак.

Навколо все завалене снігом. Що сховано під ним? Каміння? Лід? Чи глибокі тріщини? Їх багато тут, цих бездонних проваль. Кинеш туди брилу льоду — і не почуєш навіть, коли вона впаде. А зверху тріщини часто засипані снігом, вони зовсім не помітні. Хіба довго потрапити туди?

Крок за кроком група піднімається есе вище й вище. Раптом лунає страшенний гуркіт. В одному місці, в іншому… Лавини!

— Швидше, товариші, швидше!.. — квапить Шиманський.

Місце, де можливі лавини, треба пройти до сходу сонця. Іти дуже важко, а все-таки треба поспішати.

Над вершинами з'являється сонце. Наст не витримує ваги, і люди провалюються то по коліна, то по пояс.

Скоро сніг перетворюється у киселеподібну масу. А вище, навпаки, він пухкий і легкий.

— Потрапив я в такий сніг, — розповідає Шиманський, — і думав, що потону в ньому. Добре, що подекуди ще трималась кірка мерзлого снігу. Перевалився я на неї, підгрібаю під себе сніг. Тільки чудом уцілів.

… Альпіністи обережно обходять небезпечні місця, відшукують ділянки, де снігу менше.

А тут — нова неприємність — крутий льодопад з нагромадженням диких крижаних брил і з такими проваллями між ними, що стає страшно.

Що робити?

Альпіністи, залишають носіїв перед льодопадом, а самі йдуть шукати шлях. Тільки ввечері вони досягають кінця льодопаду. Звідси вже починається сніговий схил. Значить, можна повертатися і йти сюди вже з носіями, з вантажем.

Уже стемніло, і вдруге вони піднімаються по своїх слідах при світлі ліхтарів.

По боках зяють провали, носії почувають себе погано і щохвилини просять відпустити їх, погрожуючи, що підуть самі.

Але ось льодопад закінчується. Сніговий схил не дуже крутий, іти по ньому легше, йдуть усю ніч і до сходу сонця досягають висоти 5400 метрів.

— Стій! — каже Шиманський.

Зупинка коротка. Через кілька хвилин на невеликій площадці вже стоїть палатка. В ній залишається запас продуктів. Зверху над палаткою прикріплено червоний прапорець. Так буде легше помітити цей перший табір на Хан-Тенгрі.

Звідси, метрів за триста від нас, видно камені, що виступають з-під снігу, і група прямує до них. Сонце піднімається, сніг тане, з'являється загроза лавин. Усі стараються якнайшвидше подолати ці триста метрів. Але на половині шляху сніг стає мокрим, і люди ледве витягують із нього ноги. П'ять кроків — це найбільше, що вони можуть зробити без відпочинку. Франц перший доходить до каменів і падає знеможений. Шиманський також.

Носії, трохи відпочивши, в один голос заявляють, що далі не підуть. Доводиться відпустити їх.

Три чоловіки залишаються на вузькій площадці. Вони вирішують побути тут день-два, щоб організм акліматизувався — звик до нових для нього умов: пониженого атмосферного тиску і кисневого голоду.

Ранком альпіністам стає краще, і вони піднімаються вище.

— 6040 метрів, — оголошує Франц.

— Піднімемося до 6500 метрів і розіб'ємо другий табір, — каже Шиманський.

Але сил уже не вистачає, і на площадці біля однієї з скель альпіністи ставлять палатки.

Надвечір дме різкий вітер. Він так завиває, що в палатках важко заснути. Крізь напівдрімоту Шиманський раптом чує крик:

— Палатку знесло!

Це кричить Франц. Площадка, де поставлені поруч палатки, має не більше п'яти-шести квадратних метрів і кінчається скатом прямо в провалля.

«Франца знесло», промайнула думка. Але ні, ось чути його голос. Палатку він, як виявилося, затримав на вірьовці, але зате вітром знесло його черевики, одяг, примус…

Вітер з кожною хвилиною дужчає. Цілу ніч люди борються з ним, з усіх сил стараючись вдержати полотнища палаток.

Ранком вітер вщухає. Можна було б іти далі, але Франц сидить без черевиків і штормової куртки. Крім того, пропали його годинник, бусоль, анероїд, весь посуд і продукти, які були в палатці. Все викинув сердитий вітер. Черевики, правда, знаходяться: один з них стирчить в снігу, другий застряв між камінням. Але посуд загинув. А підніматися вище, не маючи навіть у чому розтопити сніг, щоб здобути воду для пиття, рисковано.

Альпіністи залишають палатки, продукти — це буде другий табір експедиції — і спускаються вниз.

— Давайте прискоримо спуск, — пропонує Головко. — Будемо глісерувати.

Цей спосіб часто застосовують альпіністи. Присівши навпочіпки, вони спускаються по сніговому схилу, гальмуючи льодорубами.

Франц перший зникає внизу за піднятою ним хмарою снігового пилу.

За ним іде Головко. Але Шиманський скоро доганяє його і залишає позаду. На середині спуску він раптом чує позаду якісь незрозумілі звуки. Що це? Шиманський зупиняється і бачить: з гори котиться — тільки мелькають то рюкзак, то руки, то голова, то ноги — Головко. Поривистими рухами льодоруба він одчайдушно намагається зачепитися, але все марно.

«Пропав Вася», проноситься думка.

Метрів за