В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

— Це долина Кокія-Су, — кажу я нашому комендантові Тюріну. Борис мовчки киває головою. У верхів'ях цієї долини ми повинні перевалити в іншу долину — Отгук. А поки що — зупинка, адже перехід триває вже дев'ять годин, і коні не відпочивали. Через хвилину гучний голос Тюріна командує:

— Привал! Розвантажити в'юки!

Зупиняємося прямо на пасовищі. Тюрін по-хазяйському вказує місця для складання в'юків, і сюди в порядку номерів підганяють в'ючних коней. Зняті в'юки кладуть з таким інтервалом, щоб завтра перед виходом можна було завести між ними коней і зразу ж в'ючити. Сідла і рюкзаки ми розбираємо. Кожний ще сьогодні повинен висушити і почистити пітники, переглянути упаковку особистих речей.

Але у нас ще багато вільного часу, і Вася Головко, дивлячись на скелі, пропонує:

— Ходімте потренуємось.

Ми піднімаємося на схил вершини біля повороту в долину Кокія-Су.

… Вдосвіта в таборі запалюють вогнища. Повар разом з черговим готує сніданок. О п'ятій годині лунає команда:

— Підйом!

Двадцять хвилин дається на туалет, розбір коней, огляд їх, сідлання. А тим часом легкий вітерець доносить апетитний запах свіжої страви.

Після сніданку — в'ючення коней, і в дорогу.

Боря — наш суворий комендант — дивиться на годинник. Від підйому до виходу каравану минула рівно година.

— Точно за розпорядком, — говорить він задоволено.

Цей суворий розпорядок ми виробили ще у минулі наші поїздки. І він повністю виправдав себе.

Виступаємо вздовж річки Кокія-Су до перевалу Кара-айгир. У верхів'ях цієї долини є ще перевал Чон-ашу.

Ще вчора перед нами стояло питання: куди йти? Чон-ашу не такий крутий, як Кара-айгир, але зате кам'янистий, і коні на ньому розбивають ноги. Тому ним переходять тільки після великих снігопадів, коли сніг щільно закриває каміння.

Тепер снігу мало, тому ми обираємо Кара-айгир. Цим перевалом ходять у теплу пору року, коли крутий осип не закритий снігом.

Караван минає розмиті морени і підходить до крутого схилу, покритого сипучою сланцьовою щебінкою. Коні йдуть по ледве помітній стежці, страшенно напружуючись, тому що важкі в'юки тягнуть назад, а ноги ковзають по осипу. Один з них падає на бік і котиться разом з купою оповзаючої щебінки. Корзини відриваються і також мчать по схилу. На щастя, крутизна зменшується, кінь заривається в м'який осип і затримується. Джигіти вже підбігають до нього і ставлять його на ноги.

— Пощастило, — про себе зауважує Шиманський. Справді, коли б трапилась така біда на схилі з твердих порід, розбився б кінь, загинули б в'юки.

Спускаємося в безлісну широку долину Оттук, потім повертаємо на схід і починаємо підйом до перевалу Беркут.

З перевалу відкривається велична картина снігових пасом, що розходяться в різні сторони. На південному сході видно добре знайомі нам обриси піка Нансена, все пасмо Інильчек-Тау, висоти Кокшаал-Тау, група Адиртер і за нею — гостра піраміда Хан-Тенгрі.

Спускаємося вниз і зустрічаємо тут групу Суходольського. На сиртах гуляють басмачі, а в москвичів немає зброї. З заздрістю дивляться вони на наші гвинтівки. Знаючи про рештки байських банд, ми озброїли всіх учасників експедиції. Крім того, за нашим маршрутом стежили прикордонники.

— Ну що ж, — пропонуємо ми москвичам, — приєднуйтеся до нас.

Ця пропозиція влаштовує групу Суходольського. Всі швидко збираються.

Сариджас зустрічає нас непривітно. Сірі хмари повзуть назустріч, окутуючи гори до самого підніжжя; дме пронизливий вітер, іде дощ з градом.

Попереду крізь косі струмини дощу, видніються три сиротливі юрти. Входимо в одну з них. Виявляється, це киргизи, які ще не встигли перекочувати з сиртів.

Ми цікавимося, чи спокійно у верхів'ях Сариджасу і на Інильчеку.

— На Інильчек банду Айбаші погнали. Він, мабуть, піде в Китай, — відповідають нам киргизи.

Це ім'я я вже десь чув.

— Який це Айбаші? — питаю.

— Кизил-сакал басмач, — червона борода…

Так он хто це! У моїй пам'яті виникають лукаві, злодійкуваті очі і руда борідка киргиза, у якого в минулому році ми гостювали на Сариджасі.

На другий день вранці в ущелині ми зустрічаємо двох киргизів-вершників. Коні їх у саднах, страшенно худі, з випертими ребрами. Попруги повисли під втягнутими животами, замість пітників теліпаються якісь шматки повсті. На вершників теж страшно дивитися. Видно, що вони голодували не один день.

— Звідки ви йдете? — питаємо.

— Айбаші шайтан таскав нас. Ми втекли назад.

Он воно що! Це той торішній знайомий, рудий бандит захопив їх з собою насильно. А тепер вони їдуть добровільно здаватися як вимушені учасники банди.

Торкнувся я цього епізоду тільки тому, ЩО один з двох вимушених басмачів, на ім'я Джамболот, працював згодом у нашій експедиції, їздив з нами в китайський Тянь-Шань і показав себе прекрасним мисливцем і слідопитом.

Кілька годин шляху — і ми під'їжджаємо до перевалу Тюз. Але тут нас чекає невдача. Крижана броня перевалу в цьому році дуже оголена і крута.

— Не пройти, — похитують головами джигіти.

— Мабуть, перевал справді непрохідний, — погоджується Суходольський.

Трохи північніше, майже поруч з Тюзом, є ще один перевал — Ачик-таш. Він також високий, але більш доступний.

Порадившись, ми вирішуємо йти до нього. Спуск по Ачик-ташу в долину Інильчека виявляється довгим і важким. Він іде крутим осипом, і дрібний сипучий щебінь весь час повзе під ногами.

Внизу зупиняємось. Тут наші шляхи з групою Суходольського