В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Під час попередніх поїздок ми звичайно витрачали багато сили на льодовику Інильчек, перекидаючи на десятки кілометрів вантажі на своїх плечах. Треба уникнути зайвої витрати сил на підходах.

Тепер ми вже добре знаємо підступи до вершини і розуміємо, що необхідно зробити для полегшення нашого завдання.

Насамперед треба добратися до піка Нансена (тут ми вибрали місце для головної бази) не в серпні чи вересні, як це було досі, а в липні.

Слід завчасно підготувати придатний для в'ючних коней шлях по льодовику Інильчек і встигнути перекинути до середини серпня до південного схилу Хан-Тенгрі всі вантажі.

Крім того, на Південному Інильчеку треба обладнати не менше двох проміжних баз, забезпечивши їх фуражем, паливом, продуктами харчування і всім необхідним для проведення наукових робіт на льодовиках, по шляху до вершини поставити три палаткових пристановища: одне біля підніжжя і два на західному схилі. Верхнє пристановище, яке ми збираємося підняти на висоту шість тисяч метрів, має бути забезпечене скельними крючками, карабінами, запасною вірьовкою, теплими речами і продуктами.

До найменших деталей продумано маршрут, календар походу, графік руху вантажів, дорожній режим, раціони харчування…

В середині червня одержуємо замовлене у Відні альпіністське спорядження: високогірне взуття, льодоруби, кішки, карабіни, скельні і льодові крюки, палатки, спальні мішки, альпіністські вірьовки, штормові костюми, а також консервовані продукти, алюмінійову кухню, похідний посуд і білі цеглинки сухого спирту.

В одній з коробок знаходимо кишеньковий анероїд — прилад для вимірювання висоти — з шкалою в вісім тисяч метрів. У футлярі — записка з добрим побажанням, щоб стрілка анероїда показувала при сходженні 7200 метрів. Це подарунок від австрійського демократичного туристського товариства «Друзі природи».

Одночасно надходить і похідне майно: палатки, сідла, в'ючні корзини.

В кінці червня ми вже в Рибачому. Тут нас чекають прикомандировані до експедиції Ташкентською кіностудією режисер Костянтин Когтєв і кінооператор Коротков. Усі разом вирушаємо машиною в Каракол. Багато експедицій, як і ми, обирають це місто своїм вихідним пунктом. До наших палаток незабаром приходять геологи і альпіністи експедиції Центрального науково-дослідного інституту геологорозвідки, геологи з інших розвідувальних експедицій.

А потім з'являються і наші знайомі москвичі — Гусєв і Рижов, з якими ми зустрілися колись за перевалом Тюз, і з ними — високий худий засмаглий блондин з великим лобом. Це Георгій Полієвктович Суходольський, начальник експедиції на Північний Інильчек.

Нам є про що поговорити. Маршрути наших експедицій збігаються аж до самих верхів'їв долини Інильчека. Звідти група Суходольського повинна йти на Північний Інильчек і намагатися штурмувати Хан-Тенгрі з півночі, а наша група вирушає на цю ж вершину з півдня.

У минулому році москвичам вдалося проникнути на Північний Інильчек за озеро, що заступило нам шлях. Це була славна перемога. На Північний Інильчек вперше проникли люди!

Ми жадібно слухаємо їх розповідь. Групи Гусєва і Суходольського йшли до озера різними маршрутами. Гусєв, Михайлов, Рижов і відважна дівчина Косенко пробирались до Північного Інильчека не знизу, з долини Інильчека, а згори, з півночі, через Сариджаський хребет.

Це була смілива, можна сказати, відчайдушна спроба, тому що група була споряджена досить скудно. Але все ж альпіністам вдалося знайти в гребені хребта пониження, що нагадує перевал, і через нього спуститися за озеро, на льодовик.

— Уявляєте, як ми торжествували, що першими стали на цю «білу пляму», — розповідає Гусєв. — Але Суходольський, як виявилося, випередив нас.

— Як?!

Суходольський мовчки посміхається, даючи можливість Гусєву продовжувати розповідь.

— За два дні до нашого спуску він проник на озеро по скелях, причому рушив по схилах сам, без супутників.

Супутникам Суходольського не пощастило. Двоє з них попали у воду і захворіли, третій змушений був лишитися з ними.

— От я й вирішив іти сам, — каже Суходольський. — Оглянув у бінокль скелі, здалося, що зумію справитися.

Ми дивимось на обвітрене обличчя Суходольського осудливо. Хіба можна ходити по таких горах самому?

Правда, високий зріст і вправність Суходольського дозволили йому використати навіть незначні «зачіпки» на скелях. Ліз він обережно, знаючи, що коли вже зірветься, то розраховувати йому нема на кого. Але все-таки подібні подорожі далеко не завжди кінчаються; благополучно.

Проте все це вже позаду.

— А як думаєте йти в цьому році? — питаємо москвичів.

— Будемо пробувати двома способами, — спокійно відповідає Суходольський. — І по скелях, де я пройшов у минулому році, і через озеро, на пневматичному човні.

7 липня разом з москвичами вирушаємо в дорогу. Вночі наш караван виходить з Каракола на схід по широкій Іссик-Кульській улоговині.

Я люблю нічні переходи. Немає спеки, коней не тривожать оводи, і вони йдуть спокійно. Гори, скелі, дерева набирають вночі таємничого вигляду.

Ідемо вже кілька годин. Давно закінчені розмови, навколо тихо, і тільки чути, як попирхують коні.

Але ось починається світанок. Чути гавкання собак і співи півнів. Село Бозщук. Струминки диму піднімаються з димарів. Сонні хазяйки виганяють за ворота худобу; перевалюючись на ходу, ідуть до річки гуси і качки.

День обіцяє бути жарким. Але нам це не страшно. Години через три ми вже йдемо в тінистій ущелині Тургень-Аксу.

Долина Тургень-Аксу прорізує північний схил хребта Терскей-Алатау і йде майже прямо на південь. На самому початку ущелини обидва її схили густо поросли прекрасною тянь-шанською ялиною. Вузенька стежка піднімається серед гранітних уламків і дерев; коням, нав'юченим важкими тюками, рухатись по ній дуже важко.

Поступово ліс рідшає, потім і зовсім зникає. Ліворуч по ходу видно широку висячу долину