В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Повернулась розвідувальна група тільки вдосвіта, але без Кущенка.

— Горло надірвали, — розповідає Петренко, — нізвідки не відкликається. Піднімались на морену, махали ліхтарями, ходили аж до скель, що біля чорної гори, — ніде його немає.

Тепер виходить на розшуки вся група. Кілометрів за три від палаток Абду-Манап показує нам великий, покритий снігом камінь. Біля нього на брезентовому плащі лежить Кущенко. Стьобана куртка на ньому розхристана, штани розстебнуті, груди і живіт, незважаючи на вранішній мороз, голі. Він важко дихає.

— Що з тобою, Юхиме Трохимовичу?

— Ой, не чіпайте, — каже він ледве чутним голосом. — Дайте спокійно померти.

Він весь час хапається за серце і кладе до грудей сніг. Спроба напоїти його гарячим бульйоном з термоса ні до чого не приводить.

— Гірська хвороба? — догадується Шиманський.

— Так, — відповідаю, — причому найсерйозніший її симптом — «абулія» — тимчасовий параліч волі.

У цьому стані людина не може примусити себе зробити найнезначніший рух, хоча б цей рух врятовував їй життя.

Хворих на гірську хворобу, якщо вони довго не акліматизуються на висотах, треба негайно відправляти вниз.

Ми насилу піднімаємо безвільне тіло дуже важкого Кущенка і тягнемо вниз. Спочатку доводиться його прямо волочити по снігу, але чим нижче ми спускаємося, тим йому краще. Нарешті, біля нашого складу, він просить спинитися.

— Ну як, Юхиме, дати тобі тут спокійно померти? — жартує хтось.

— Ні. Треба раніше попоїсти, бо я уже дві доби і крихти в роті не мав.

Попоївши за двох, Кущенко швидко опам'ятався і, трохи посміхаючись, сказав:

— Ще б трохи перекусив, та вже хай, зробимо поки що передишку.

Дружний сміх заглушив його слова.

Все ж як носій Кущенко вибув із строю, Петренко, який досі тримався молодцем, теж став скаржитись на задуху. Здоров'як Абду-Манап сидить з розбитим взуттям.

Прискорюємо свої роботи, закінчуємо окомірну зйомку однієї з найбільших приток Інильчека — льодовика Комсомолець, і збираємося назад.

Повертаємось, збагачені новими знаннями, новими відомостями про Небесні гори. Ми взнали багато цінного про підступи до Хан-Тенгрі, вивчили його схили. До південного і східного схилів підходили близько. Обидва вони виявились недоступними. Північну сторону піраміди ми розглядали в сильний бінокль з значної висоти, що дозволяє виразно бачити схил. Тут теж не зійти. Мерцбахер мав рацію, вважаючи, що «Хан-Тенгрі з півночі не дає ні найменшої можливості для сходження». Крім того, шлях до північного схилу замкнутий льодовиковим озером, що утруднює доставку вантажів.

Отже, для сходження придатний лише один схил — південно-західний. Ми уважно оглянули його. Так, тут ми випробуємо свої сили і вміння. Але це — в майбутньому. В недалекому майбутньому.

Зима 1930–1931 років була для нас часом напруженої роботи. На Тянь-Шань готувалася велика експедиція, у якій мали взяти участь науково-дослідні заклади і спортивні організації.

Вже відомо, хто саме відправиться в Тянь-Шань. Чотири науково-дослідні інститути Академії наук УРСР — географії, геології, геодезії і фізичної культури — виділили. до складу експедиції своїх співробітників. Це геоморфолог[68] Демченко, геолог Коновалов, геодезист Гаєвський і лікар Качуровський.

Тюрін і Головко залучили до участі в експедиції своїх товаришів — альпіністів Кюна і Тарасенка, таких же ентузіастів, як і самі вони.

Іде з нами і альпініст Барков — молодий інженер, вдумлива і урівноважена людина. І, звичайно, їдуть старі знайомі: Шиманський, Головко, Франц Цауберер.

Ми всі жили в Харкові. У довгі зимові вечори не раз збиралися всі докупи, і тоді незмінно починалась розмова про майбутню поїздку. Обговорювали, як добитися успіху, гаряче сперечалися.

Що й казати, нам було про що говорити, посперечатися.

Вперше в історії починалося наукове освоєння масиву Хан-Тенгрі.

Завдання експедиції сформульовані ясно. Провести геологічну зйомку в долині Інильчека, обслідувати льодовик Південний Інильчек, зняти весь величезний район оледеніння масиву Хан-Тенгрі, скласти топографічну карту його.

Але як виконати все це?

І, нарешті, ще одне завдання, про яке ми не можемо думати без хвилювання — сходження на Хан-Тенгрі. Перше висотне сходження в Радянському Союзі! Чи зуміємо ми здійснити його?

Про наш намір стало відомо за кордоном. Деякі іноземні газети і журнали виступили з дуже скептичним прогнозом. Німецький альпініст Костнер, який колись разом з Мерцбахером подорожував у Тянь-Шані, писав:

«Імовірність сходження на Хан-Тенгрі не більша п'яти процентів. Я й сьогодні маю мужність твердити, що вважаю цю вершину недоступною. Передбачувана російська експедиція не досягне вершини».

Мерцбахер… Костнер… та хіба тільки вони? Всі кращі іноземні альпіністи поділяють таку думку.

— Ми повинні розбити цю думку! — гарячиться Шиманський. — І розіб'ємо!

— Так, повинні розбити… — задумливо погоджуюся з ним. — Але як цього досягти?

7200 метрів над рівнем моря…[69] Надзвичайно круті схили… Різкі зміни погоди… Штормові вітри… Грізні лавини… Важкі підходи до схилів… І на додаток до всього — відсутність досвіду… Адже радянські альпіністи в той час ще не здійснювали висотних сходжень.

І все-таки… все-таки Шиманський має рацію! Ми зійдемо на вершину Володаря неба! Треба тільки серйозно підготуватися, все зважити, все продумати.

І ми ще і ще раз обговорюємо все, що зв'язане з експедицією.