В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький
— Ніякої надії, — каже Тюрін, немов читаючи мої думки.
З півдня Хан-Тенгрі здається зовсім неприступним.
— Пошукаємо ще, — кажу я і наводжу бінокль на південно-західні схили.
Тут картина інша. Прямовисне темне ребро, що відходить ліворуч від південно-західного гребеня, переходить на верху в майже плоске плече, прикрите снігом. З його північно-західного краю у вузькій ущелині стікає на Інильчек льодяний потік. Падіння цього льодовичка не крутіше ніж двадцять п'ять градусів. Правда, на ньому багато тріщин, які йдуть у всіх напрямках, але все ж підйом по цьому льодовику можливий, більше того, він навіть не становить дуже серйозних технічних труднощів.
— Небезпечний шлях, — робить висновок Шиманський.
На жаль, він має рацію. Обидва схили ущелини, якою тече льодовик, покриті лавинними жолобами. Шляхи лавин, що падають з обох схилів, перехрещуються, створюючи для альпіністів загрозу потрапити в поле їх дії.
Від снігового плеча Хан-Тенгрі, до якого веде льодяний потік, піднімається до вершини мармуровий схил, крутістю градусів сорок — сорок п'ять і завдовжки не менше тисячі трьохсот — тисячі п'ятисот метрів. Поверхня схилу така рівна, начебто відсічена гострим ножем. На середині схилу і далі на північний захід видно кулуари, що йдуть до вершини. Може, використати їх для сходження? Але спочатку треба закінчити обслідування. Тепер залишається тільки один східний схил, спрямований у бік Китайського Тянь-Шаню. Що він являє собою? Може, тільки з півночі і півдня Хан-Тенгрі такий неприступний, а з південного схилу його сповзають пологі льодовики і спускаються східцями скелясті відроги?
Ми виходимо туди. Але незабаром небо темніє, все навколо покривається туманом, дме різкий вітер. Починається сильний буран. Доводиться повертатись назад. Біля Хан-Тенгрі на висоті 4860 метрів стоять наші палатки. Залазимо туди, сподіваючись переждати буран.
Минає небагато часу, і наші палатки буквально тонуть в снігу. А потім починається шалена лавинна атака. Зі схилу, проти якого стоять палатки, з наростаючим ревом несуться одна за одною лавини. Після кожного удару повітряний потік долітає до нас і наповнює на-латку дрібним сніговим пилом, що проникає навіть через тканину.
Три доби триває лютий буран, і три доби відлежуємось ми в палатках, завалених снігом.
На четверту добу снігопад припиняється. Але йти вздовж схилів не можна. Свіжий сніг ледве тримається і в першу-ліпшу хвилину може злетіти лавиною. Ми чекаємо ще чотири доби, поки зійде лавина і шлях стане безпечніший.
Тільки на п'яту добу після бурану знову виходимо на схід.
В сніговій долині, куди ми йдемо, ніколи ще не ступала нога людини. Ми перші! Перед нами відкривається широке фірнове поле[67]. Піднімаємось по ньому вгору.
— Чудова картина! — вигукує раптом Шиманський, дістаючи фотоапарат.
Хан-Тенгрі звідси видно дуже добре. Уважно розглядаємо його.
Страшним обривом, під кутом майже вісімдесят градусів падають на схід його мармурові, вкриті снігом схили. По гребеню нависають снігові карнизи, щохвилини загрожуючи зірватись; під ними йдуть круті снігові жолоби — шляхи, якими весь час падають лавини. Внизу біля підошви нагромадились могутні конуси лавинного снігу. З сусіднього піка, підходячи до самого Хан-Тенгрі, спадає такий дикий льодовик, якого мені ще не доводилося бачити. У всіх напрямах глибокі тріщини розсікають його на тисячі льодяних брил.
Безперервно клацає фотоапарат, Тюрін і Головко роблять зарисовки.
Що й казати, видовище справді прекрасне. Але нам від цього не легше. Кожному ясно: східний схил Хан-Тенгрі неприступний.
Значить, лишається єдина можливість: піднятися на Хан-Тенгрі по його південно-західному схилу.
Закінчивши спостереження, зарисовки і фотозйомки, повертаємось до палаток.
— О! — говорить Головко. — У нас тут були гості.
На снігу біля палатки видно тонкий ланцюжок слідів якогось маленького звірка, а на палатці, мабуть, сиділа пташка.
Високо в горах людина уважно ставиться до всього живого. А тут, на висоті майже п'яти тисяч метрів, у мертвому льодяному просторі, сліди невідомих гостей особливо зацікавили нас.
— Птаха міг занести сюди буран, — резонно зауважує Тюрін. — Але що це за звірок і як він міг сюди потрапити?
Ми довго сушили собі голову над цією загадкою. Розв'язання її прийшло несподівано. — Якось уночі нас розбудив шалений крик Кущенка:
— Засвітіть ліхтар! Щось у мішку спіймав.
Світло засвітили. У міцному кулаці Кущенка була затиснута завмерла від страху звичайна домашня миша.
Вранці обшукали палатку і в ящику з рисом знайшли цілий виводок мишенят. Вони народилися десь по дорозі з Каракола, де ми закуповували рис, благополучно добрались в упаковці, можливо на спині того самого Кущенка, на льодовик.
А незабаром відбулася ще одна подія.
У нас кінчався гас для примусів і ліхтарів. Посилаю Кущенка і Абду-Манапа вниз на льодовик, де в ніші скелі залишилась частина наших вантажів. На другий день пізно ввечері повертається тільки один Абду-Манап. Він мовчки знімає рюкзак і ставить бідончики з гасом біля палатки. Вигляд у цієї витривалої людини дуже стомлений.
— А де ж Кущенко?
— Кущенко мало-мало помирав, допомагати треба, — говорить носій. Голос його байдужий, без єдиної нотки тривоги.
Петренко, Головко, Тюрін і Топчибай беруть ліхтарі і збираються на розшуки.
— Гайда з нами, покажеш, де Кущенко залишився, — звертається до Абду-Манапа Петренко.
Але той рішуче відмовляється.
— Чого моя піде?
