В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

На світанку високо на лівому схилі помічаємо зелену травнисту площадку. Ну, хоч трохи підгодуємо коней. Джигіти ведуть їх через усю широчінь льодовика, але незабаром повертаються назад. Коні ще більш голодні.

— Ходу нема, — повідомляє Нургаджа.

Справді, доступ до зеленої поляни закритий обвалом. Уже зовсім недалеко до підніжжя піка. Але тримати далі коней на льодовику безрозсудно. Порадившись з товаришами, віддаю розпорядження:

— Женіть весь караван до бази! Хай відпочиває, поки ми повернемося з льодовика.

Скоро ланцюжок коней зникає з очей, а ми дивимось на залишені купи в'юків і з сумом роздумуємо, як же понести на собі таку кількість вантажу.

— Нічого, — говорить добродушно Кущенко, — як-небудь перенесемо.

І він бере на плечі великий в'юк.

Ми перекидаємо вантажі подвійними переходами: переносимо частину вантажу до чергового бівуаку, залишаємо, а самі повертаємось за рештою. Це стомлює нас і віднімає дорогий час, але іншого виходу нема.

Кілька годин ми йдемо по льодовику. На хребті, що розділяє Північний і Південний Інильчек, один за одним зводяться одягнуті в сніг і лід гіганти. Чим далі йдемо на схід, тим грандіознішим стає льодяне царство Інильчека, тим вище піднімаються вершини Небесних гір.

І знову перед нами Хан-Тенгрі, грізний Володар неба. Гостроверха піраміда його піднімається метрів на шістсот вище за своїх сусідів і не менш ніж на дві тисячі метрів над рівнем льодовика, в який він занурений своєю основою.

На цей раз Хан-Тенгрі до нас ласкавіший, ніж у минулому році, — частіше знімає хмарний убір, даючи змогу уважніше оглянути свої схили.

Сонце вже хилилося на захід, коли ми досягли південного відрога Хан-Тенгрі і на високій морені розкинули бівуак.

Ранком нас розбудило яскраве світло, що проникало в палатку. Відкриваємо зсередини запону і бачимо безкраю блакить неба без жодної хмарки. Здається, що не тільки сонце, але й весь яскравий блакитний небосхил потоками ллє сліпуче сяйво.

Навколо — безмежний сніговий простір. Усе, що ми спроможні бачити, — від найвищих гребенів, до яких звисають снігові карнизи, і до підніжжя гір, що потонули в льодяному п'єдесталі, — покрите снігом і льодом.

Така величезна кількість снігу пояснюється не тільки висотою місцевості, а й розташуванням гір. Найвищі хребти стоять тут на шляху вітрів, що несуть з заходу вологу від Атлантичного океану і Середземного моря. Схили цих хребтів першими приймають вологу, нагромаджують її. сніговими товщами і скидають потім лавинами до свого підніжжя.

Намагаємось розглянути Хан-Тенгрі.

Незважаючи на близькість, що псує його справжні розміри і форми, він і звідси вражає могутністю і відособленим положенням серед решти громад. Від самої вершини і до підошви Хан-Тенгрі складається з мармуризованих вапняків світло-жовтуватих тонів, а нижній пояс його — з темно-сірих вапняків. Подекуди виступають темно-зелені хлоритові сланці.

Але добре розгледіти вершину важко.

— Звідси нічого до пуття не побачиш, — каже Шиманський, — все спотворено. Ми дуже близько підійшли до Хан-Тенгрі. Давайте одійдемо далі, на південь.

Залишивши вантажі в бівуаку, йдемо на південь від Хан-Тенгрі. Від нас ні на крок не відстає велетень Кущенко. Він дуже допитливий, і дивуванням цього жителя України, який опинився серед снігових гір, немає кінця.

Йти йому важче, ніж усім нам. Важить Кущенко дев'яносто вісім кілограмів. Ніякий наст його не вдержує, і він, бідолаха, не йде, а пірнає в снігу.

А втім, і ми всі в ненабагато кращому становищі. Сонце пече немилосердно, сніг стає мокрим, і ноги в'язнуть мало не по коліна.

— Скільки зараз градусів? — питає Кущенко, витираючи з лоба потоки поту. — Шкіра злазить від такої спеки.

— Сорок чотири градуси на сонці, — відповідає Тюрін, що виконує обов'язки метеоролога.

— Ой боже ж мій. Ну скажіть, будь ласка, — звертається він до мене, — сонце пече, як у тій Африці, а снігу, як у нас взимку. Чому ж він за літо весь не розтане?

Чому, справді, на високих горах лежить товстий сніговий покрив, коли високогірне сонце таке пекуче? Невже сніг у горах не розтає?

Ні, розтає і випаровується. Але тане його тут менше, ніж знову випадає. Внизу, на рівнинах і в долинах, грунт, нагріваючись, нагромаджує і зберігає тепло, а після заходу сонця віддає його у повітря. А на льодовиках і снігових полях затриматись теплу нема де. Тому тут сніг тане тільки доти, поки пече сонце, але як тільки сонце заходить і з'являється тінь, зразу ж настає холод і танення припиняється.

Ми не раз спостерігали цікаве явище, що пояснюється різкою різницею температур з сонячного боку і в затінку. У коней, що рухались по льодовику, якраз на межі сонця і тіні, на боках, звернутих до сонячної сторони, стікали краплі поту, а на боках, звернених до тіньової сторони, шерсть покривалась памороззю.

Чим далі на південь ми відходимо від Хан-Тенгрі, тим вище піднімається його вершина, тим крутішими стають його схили, тим чіткіше видно на них деталі, які були непомітні на ближчій віддалі.

Тепер уже можна як слід оглянути звернуті до нас схили вершини. Але даремно наші очі ощупують кожну нерівність скель, шукаючи шляхів, придатних для сходження. Ось уже оглянуто південний схил Хан-Тенгрі. По ньому не піднятись людині. Він падає вниз так круто, що навіть сніг не держиться на каменях. Тільки мармурові плити, що виступають на ньому, трохи покриті снігом.

З південно-східного гребеня