Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

«Так, справді багаття, — відзначив подумки Мукудорі, споглядаючи світіння гір. — А тільки, чи не спопелить воно нас…»

Ті миси й бухти, про які говорив Кавагуті, що їх треба промацати з ефіру, лежали десь ліворуч, огорнуті пеленою ночі. Їх, звичайно, і вдень не розгледіти — «Сінтоку-мару» йшла далеко від берега. Але боцман не марнував часу. Спустився в міждоння, чаклував над радіопеленгаційною апаратурою.

На містку залишилися капітан і сіндо, та ще, біля стерна, вахтовий матрос Мікімура.

Мукудорі, схоже було, виконує роль лоцмана. Він підказував, коли міняти курс — переходити з північного на північно-західний.

Капітан-маріонетка слухняно корився, в свою чергу даючи розпорядження стерновому:

— Півборту ліворуч!

— Півборту ліворуч, — повторив Мікімура.

Коли шхуна повернула, пройшовши в бік острова чималу відстань, несподівано налетів вихор.

Парамушир — великий острів, трохи вигнутий до океану. Круте узбережжя, яке омивають води Охотського моря, широкоплечо стримує навалу розлючених західних вітрів.

Поки шхуна йшла під прикриттям кряжів, вітер не заважав. Тепер же «Сінтоку-мару» опинилася навпроти протоки, що роз'єднує Шумшу й Парамушир.

Зустрічний вітер шаленів. Вода клекотіла, під днищем шхуни ніби щось ворушилося. То починалися відомі в тамтешніх протоках сулої — «витанцьовування» збуреної води.

Було далеко за північ. Ніч хилилася до світанку.

— Обережно, Хасімото-сан, — попередив Мукудорі капітана. — Тут десь підводні рифи.

З нічної пітьми вже проступали ледь вловимі обриси суходолу.

— Молодець, Мукудорі-сан, — почувся голос Кавагуті. — Так близько підійти до берега — й моя мрія.

Боцман стояв на порозі ходової рубки. Над водою щось замаячило. Знайомий силует скелі в океані.

— Капітане! — заволав сіндо. — Спускайте шлюпку.

— Але ж тут течії.

— Ніяких течій — шлюпку на воду!

Таким Мукудорі ще ніхто не бачив. Нестримний, біснуватий, він кричав, наказував, благав.

— Я вас прошу, дуже прошу, сенсей, — тремтячими руками схопивши за плечі капітана, просив.

— Що ж, робіть, як знаєте! Шхуна ваша…

Капітан наказав, і матроси вивалили шлюпку за борт.

— Браво, Мукудорі! Ви — справжній самурай. Банзай! — спостерігаючи, як сіндо спускається в шлюпку, вигукнув Кавагуті забутий войовничий клич.

Разом із Мукудорі спустилося ще двоє — матроси Кіносіті й Мікімура. Вже знизу Мукудорі звернувся до капітана:

— Будьте напоготові, Хасімото!

Машина й так працювала, — правда, на малих обертах. Течія намагалася віднести шхуну правобіч, кинути на сусідні рифи. Та все ж поєдинок вигравала «Сінтоку-мару». Тримаючись носом до хвиль, вона не збочувала з фарватеру.

Тим часом матроси налягли на весла. Шлюпка, підхоплена бурунистим струменем води, почала відходити далі й далі.

— Що він задумав, безумець?! — зиркнувши на шлюпку, коли та вже наблизилася до скелі, запитав боцман.

— Не знаю. Мені він не доповідав, — байдуже відказав капітан. — Ви з ним запанібрата, самі й розбирайтеся.

— Ні, це неймовірно! — знову вигукнув Кавагуті. — Ви тільки погляньте, погляньте, що він робить!

Впритул підійшовши до виступу в довгастому перешийку, через який раз у раз перекочувались вали, Мукудорі вибрав мить, коли хвилі понижчали, й притьмом скочив на базальтову приступку.

Але не втримався: посковзнувшись, упав.

З «Сінтоку-мару» було видно, як він звівся на ноги. Потім присів і, рачкуючи, поповз далі. І враз зник.

Від збудження й очікування надзвичайного Мукудорі затремтів. В очах червоно хитнувся туман.

Його світовідчуття притлумилося. Не допікав ні холод, ані біль від подряпин рук об скелю.

Це було якесь самозабуття, сон наяву. Рухи Мукудорі, нестримно-вперті, позбавлені свідомого начала, наганяли жах, — так поводить себе, мабуть, привид або сновида.

Розум, затьмарений химерою наживи й всевладності, яку він, ставши власником скарбу, буцімто здобуде над людьми, працював гарячково, але чітко й цілеспрямовано. З-поміж тривог і клопотів світу непокоїло єдине: чи вціліла схована в скелі скринька?

Батоги морської капусти та ковзкі водорості, якими з боків була обплутана скеля, заважали рухатися. Проте японець, не зупиняючись, повз і повз.

Колись давно цю скелю він відвідував не раз, але ніколи вона не здавалася йому такою неприступною. На заваді знову стали гострі, як лезо, шпичаки; далі перед ним звелася суцільна стіна.

Мукудорі охопив жах. Він розгублено озирнувся: шлюпка, припнута до базальтового підмурка, погойдувалася на хвилях. Запаливши цигарки, матроси перемовлялися між собою. Може, вони допоможуть?

Хоч він і не бажав, щоб були свідки, коли братиме поклажу, що ж вдієш! І сіндо тремтячим голосом гукнув:

— Мікі… Мікі, йдо-но сюди!

Мікімура, матрос-паливода, схопившись за гранітний карниз, на руках рвучко підтягнувся вгору.

— Обійди праворуч, — показав Мукудорі на частокіл шпичаків, що витикалися з води.

Мікімура, так само, як кілька хвилин тому цей дивний господар шхуни, лавіруючи між гранітними відрогами, поповз навкарачки.

Набігли хвилі, й матрос не міг від них захиститися — вони заливали з ніг до голови. А одна, особливо велика, мало не змила в океан.

— Донбутцу! — вилаявся Мікімура.

Він був такий злий, що ладен би власноруч задушити ненависного сіндо!

— Нічого, нічого. Ще трішки, — підохочував Мукудорі.

І коли матрос досягнув стіни, сіндо раптом зник з очей.

«Де ж він подівся?» — здивувався Мікімура.

Але, підійшовши впритул до стіни й заглянувши під нішу, яка оголилася під час чергового відпливу, побачив звивистий отвір. Він вів кудись у скелю.

Матрос відважився проникнути всередину.

Коли