Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

На «Сінтоку-мару» всі були пригнічені. Ніхто не зронив жодного слова. Та зрештою боцмана прорвало.

— Тюхтій ви, сіндо! — гарикнув він. — Що змусило вас лізти на ту дурацьку скелю? Зухвальство чи, може, романтика? Аякже! — зло вигукнув. — На зворотному шляху промацаємо об'єкти в бухті Отомає й на мисі Курабу. От і «промацали», донбутцу! — вилаявсь. — Самі тепер звітуватимете перед Кокікі й майором.

Проте звітувати не довелося…

Вітер схопився несподівано. Ніби невидимий меч, він стинав піняві гребені над високими валами, й хвилі нараз понижчали. А потім так само раптово почали рости й рости, зводячись до неба.

На палубу налетів водяний смерч. Оснастка не витримала. Порвалися сталеві ванти, впала, розчавивши ходову рубку, грот-щогла. Вода проникла в трюм, хоч шхуна поки що й трималася на плаву. Її немилосердно жбурляло в глибокі вирви, клало з борту на борт.

Мукудорі й понині не втямить: усе те, що сталося потім, скоїлося з ним чи, може, з казковим мореплавцем Магоске?..

Давно колись, згадав він легенду, від узбережжя Мацумає[105] відчалив вітрильник. На ньому, як і на «Сінтоку-мару», було семеро чоловік команди, яку очолював Магоске.

Через кілька днів після виходу з гавані показався берег. Але зірвалась буря. Море завирувало, корабель мало не перекинуло.

Матроси взялися згортати вітрила, рубати щогли. Та й це не врятувало вітрильника. Хвилі розкололи корму навпіл, потрощили носову частину, а матросів, крім Магоске, змили в море. Власне, вони потягли і його, проте він вчасно вхопився за обрубок дошки.

На ній і плив, гнаний бурею.

Ніби велетенські кити, звідусюди підступали горбоспинні вали. Вони то піднімали, то кидали його в безодню.

Хоккайдець Магоске благав Компіра, щоб той допоміг, як він допомагає всім мореплавцям. Просив і бога Іяхіко — жоден із них не змилостивився!

Потім у нічній пітьмі вчулися слова команди рубати кінці, а палубний вантаж скидати в море.

І тієї ж миті поряд щось забовваніло. То був корабель-привид. Люди посинілими руками вчепірилися в його борти, нагадуючи мерців.

Примарний корабель пройшов неподалік від дошки, на якій лежав Магоске, і зник у пітьмі.

І раптом щось прогуркотіло. З моря долинув зойк.

Корабель-привид розбився об скелі, матроси благали порятунку.

Не встиг Магоске отямитися від переляку, як почув розпачливі крики. Вітрильник з'явився знову.

Люди-мерці благали; в нестямі заломивши руки, слали прокльони.

Корабель то зникав, то з'являвся, аж поки не засірів світанок. З його першими променями корабель-привид розтанув у мареві моря.

«… А далі з Магоске сталося те ж, що й зі мною», — спостерігаючи, як по стінах печери лінивими ящірками сповзає вода, подумав Мукудорі.

Дні і ночі носили по спіненому океану «Сінтоку-мару» люті вітри. Екіпаж втратив надію на порятунок. Спустившись у кормовий відсік, міцно задраївши глухарі ілюмінаторів та зачинивши водонепроникні двері, «рибалки» ждали кончини.

— Це ви довели нас до згуби! — кинув в обличчя капітану матрос Мікімура.

— Не я наслав вітер, — ніби виправдуючись, відповів Іомура Хасімото.

— Не треба було лізти в чужі води, — втрутився в розмову моторист Міяма.

— Рибку ловили. Ха, Ха! — істерично зареготав матрос Кіносіті. — А навіщо, скажіть, потрібна була радіоапаратура, яку ви, боцмане, примусили нас викидати в море, коли шхуна втратила управління і в протоці з'явився патрульний катер?

— Замовкни, гнидо! — урвав його Кавагуті. — Ти гадав, що гроші дають за твою задрипану риболовлю?

— Не чіпай його, Кіносіті, — порадив товаришу Міяма, метнувши на боцмана презирливий погляд. — Ми всі одного кореня — шпигуни.

— За такі слова вас мало на реї повісити! — скипів Кавагуті. — І з цими негідниками я пішов у рейс! — плюнув він.

Мукудорі мовчав, тому що вчорашня сварка кінчилася не на його користь: всі звинувачували сіндо за його вилазку на скелю Футацу.

Не подавав голосу й племінник капітана — Санкіті. Він, наляканий до смерті, мовчки сидів у кутку, прислухаючись до перепалки.

Злостиві, приречені, носилися вони по океану в своїй напіврозбитій шхуні — тісній, задушливій домовині.

Буря поступово вщухала. З нижнього відсіку люди піднялися на палубу. Вдалині, крізь пелену туману, й сніговиці, побачили гори.

— Хоккайдо! — не тямлячи себе від радості, заволали.

Круті, покриті снігом вершини справді нагадували північні відроги знайомого острова. Але то був не Хоккайдо.

Ще кілька днів тому кожен із них потерпав, що хвилі можуть перекинути шхуну кілем догори. Тепер же вони боялися іншого — стати здобиччю скель. Бо течії невблаганно несли «Сінтоку-мару» на острів.

Хтозна, що краще: без керма і вітрил скитатися в океані, чи стрітися з береговою твердю, де чатувала смерть.

У пам'яті Мукудорі врізалося: там, де течія натикається на невидимий риф і буруниться прибій, над водою чорніють шпичаки скель. Відстань між ними й шхуною зменшується… Потім — раптовий поштовх, скрегіт днища від доторку до кам'яних брил, тріск, шипіння. Навалившись на правий бік, «Сінтоку-мару» важко осіла. Ніс її по саму рубку пішов під воду, корма, навпаки, піднялася.

Високо вгорі зблиснули пелюстки гребного гвинта, — ніби квітка водяної лілеї, що раптово розпукла над могилою.

Схопившись хто за що встиг, люди по пояс стояли у крижаній воді: скособочене судно досі ще було для них надійним пристановищем. Але ж залишатися на шхуні — безглуздя: якщо не змиють хвилі, доконає холод. І потерпілі кинулися у воду.

За неширокою смугою затоки починався берег. Такий вузький, що по ньому ніяк було пройти. А вище він переходив у круту, видовжену терасу.