В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Весь час то спереду, то збоку лунають застережливі окрики:

— Сті-ій! Далі ходу нема!

І ми знову йдемо вверх шукати дорогу, йдемо ланцюжком, весь час петляючи. Не раз і не два доводиться повертатись туди, звідки вийшли: то тріщина раптом перетинає дорогу, то озерце з висячими льодовими стінами…

На похилих місцях, ледве покритих дрібним щебенем, коні, втрачаючи опору під ногами, ковзають, косять очима на страшні провалля в льоду, тремтять усім тілом, вкриваються потом від нервового і фізичного напруження. Стає очевидно: якщо й далі будуть такі труднощі — коней доведеться повертати вниз, на базу.

Доходимо до широкої улоговини вздовж правого схилу льодовика. Вона утворилася від розтавання кромки льоду біля нагрітих сонцем берегових скель. В альпіністській термінології така улоговина зветься рантклюфт, що в буквальному перекладі на нашу мову означає «бортова ущелина».

У звичайних долинних льодовиків рантклюфт являє собою вузьку щілину. Але на Інильчеку все набирає грандіозних масштабів. Рантклюфт тут — справжнє міжгір'я, правий край якого — скелі з береговими моренами, а лівий — льодовик. Унизу біжить бурхливий потік.

Багмут і Шиманський йдуть вперед вибирати шлях. Через деякий час вони з'являються на високому горбі. Багмут махає рукою і кричить:

— Сюди! Сюди! Тут на схилі зелена галявинка. Можна підгодувати коней.

Караван прямує до схилу. Коні, побачивши серед пустині з каміння і льоду порослий травою оазис, самі повертають до нього. Та й ми радіємо цій непередбаченій зупинці — блукаючи по льодовику, намучились усі: і коні, і люди.

Розташовуємось на галявині. З в'юків скинуті дрова, і через кілька хвилин полум'я вогнища, можливо вперше тут, освітлює льодові простори Інильчека.

Ранком старик Набоков будить нас:

— Вставайте, лежебоки, ведмеді тут ходять, а вони сплять. Дивіться, щоб коней не роздерли.

Ми схоплюємось і хапаємося за гвинтівки.

— Де ведмеді? Набоков усміхається.

— Знайти треба. Слідів скрізь видимо-невидимо. Саме тут їх царство. І козли гуляють. А ви спите… — долає він з докором.

Багмут, Редак і я вилазимо на схил.

— Старик правий, — каже Багмут, — звірина тут водиться.

Всюди видно сліди перебування гірських кіз. Нори бабаків у багатьох місцях розриті ведмедями. Їхні широкі й короткі, подібні до людських ніг лапи з кігтями чітко відбилися на виритій землі.

Піднімаємося ще вище. Травниста ділянка закінчується, за нею йдуть осипи і скелі, увінчані красивими конусоподібними сніговими вершинами.

«Льодовий стіл» на Інильчеку.

— Гляньте, — кричить Аркадій, — он усі ті тріщини, які ми обходили.

Зверху добре видно зяючі в тілі льодовика тріщини. Вони глибоко розривають льодовик у всіх напрямах. Потоки талих льодовикових вод виточили в його поверхневих шарах русла і водоспадами течуть у тріщини та льодовикові млини[62].

Наші спостереження перериваються сердитим криком Набокова.

— Давайте вниз! Хіба не бачите, що коні нав'ючені? Навіщо тварину вантажем мучити?

Набоков мужньо переносить усі злигодні. Але ходить він, дуже кульгаючи: пошкоджена колись нога розпухла і не дає йому спокою.

Йдемо по рантклюфту. Це єдиний можливий шлях. Потік, що так бурхливо мчав тут учора, зник. Караван іде м'яким мулистим руслом, і цього разу коні не калічать ніг об кам'яні уламки, непомітні під водою.

Та ось сонце зігнало ранкові тіні, і звідусіль почали текти струмки. Вони, дзюркочучи, збираються в один потік і десь угорі проривають снігову загату. Ми чуємо наростаючий шум. Вода швидко мчить до нас, несучи снігові і крижані брили, і вмить заповнює порожнє русло рантклюфта.

Великий кам'яний обвал остаточно перегороджує нам шлях. Усім зрозуміло: коні далі не пройдуть.

— Доведеться повертати караван, — кажу я.

— Нічого, — за всіх відповідає Коляда, — людина пробереться там, де не пройде кінь. Та й пора вже нам набувати навиків справжніх альпіністів, — жартує він.

Все це, звичайно, правильно. Але ж без коней нам доведеться самим нести в'юки.

Проте нічого не вдієш. В'юки знято, і джигіти женуть коней назад на нашу базу, біля піка Нансена. З нами залишається тільки носій Петренко і син Набокова — Михайло. Старого Набокова відпускаємо з караваном.

Табірні палатки і частину продуктів залишаємо про всякий випадок у скелях і завалюємо камінням. Одягаємо кішки, озброюємось льодорубами, беремо на плечі важкі альпіністські рюкзаки, кожен вагою в двадцять п'ять кілограмів, і вирушаємо в дорогу. Обидва краї рантклюфта страшно розмиті й порвані. На дні великими білими купами лежить подрібнений на маленькі шматочки лід. Улоговини заповнені рідким мулом, з-якого стирчать гострі кути крижин. Всюди зяють глибокі вибоїни.

— Що тут сталося? — питає Редак. — Звідки такі руйнування?

— Катастрофа… Якась незрозуміла катастрофа.

Було ясно, що тут, змітаючи все на своєму шляху, мчали бурхливі води. Але звідки вони могли взятися? Цього ми не можемо пояснити. Загадка поки що залишається загадкою.

В масивній товщі льодовика все частіше зустрічаються великі ніші — справжні гроти. Один з таких гротів привертає до себе нашу увагу. Важкі склепіння його в м'яких гранях світло-зеленого льоду. Зверху, через отвір у покрівлі грота, вливається світло. Воно грає відблисками на льодових гранях, на дзеркальній поверхні озерця всередині грота.

Своїм походженням ці гроти зобов'язані талій воді. Лід нагрівається зверху і знизу. Зверху