В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Банда пішла долиною вниз, у той бік, де зараз прикордонники і частина наших товаришів.

— Треба попередити Головіна, — кажу я.

Іти потрібно зараз же, поки темно і можна добратися непоміченими.

— Я теж піду, начальнику, — озивається Барданкул.

Третім виявляє бажання піти Франц. Біжимо вздовж високої тераси правого берега, усі попригинались, щоб не видно було наших силуетів. Раптом Барданкул зупиняється, напружено вдивляється. Дивлюсь і я. Спереду розрізняю ледве помітні контури вершників.

Барданкул підводиться і кричить:

— Мен Бардан-ку-ул! Я Бардан-ку-ул!

Я сіпаю його за рукав:

— Ким бу? Хто це?

Барданкул мовчить і ще пильніше вдивляється в невиразні постаті. Чути цокіт підків і голоси незнайомих киргизів, що наближаються.

«Басмачі», промайнуло в голові.

Раптом Барданкул піднімає вгору руки і кричить:

— Не стріляй, товариш! Моя Барданкул. Начальник тут!

Я вже близько бачу вершників; вони опускають гвинтівки і мчать до нас. Це прикордонники, і з ними киргизи з юрт.

— Як ви сюди потрапили? — дивується Головін. — Я ледве вас не підстрілив. Що там у вас?

Виявляється, Головін почув постріли і негайно вирушив до нас у табір. Тепер, довідавшись про напад банди, він зразу ж повернув загін у погоню за басмачами. Настрій у всіх тривожний. Невідомо, чи доженуть прикордонники банду, чи ні. А ми поки що без коней.

На щастя, все скінчилося добре. На світанку на коні без сідла примчав Нургаджа. Він ще здалеку кричить:

— Вся кінь є, товариш начальник! Басмач злякався — залишив вся кінь!

Незабаром повертається загін Головіна. Банду наздогнати не вдалося. Вона втекла, кинувши наших коней.

— От і відпочили перед перевалом, — жартує наймолодший учасник нашої подорожі Аркадій Редак.

Так замість відпочинку нам дісталась сумбурна тривожна ніч. Але ми задоволені: могло бути гірше.

Швидко сідлаємо коней, прив'язуємо в'юки і виступаємо до перевалу. Тепер уже попереду їде роз'їзд.

Стежка повертає на південь, і караван входить у вузьке міжгір'я. Вздовж його крутого лівого схилу виступають граніти, а праворуч на кручах — вапняки. З обох схилів звисають невеличкі льодовички і сповзають осипи. На дні долини лежать величезні кам'яні брили. Вище — перевал. Він дуже крутий і весь в снігу.

«Невже коні подолають його?» виникає сумнів. Знизу це здається неймовірним. Одначе вголос ніхто нічого не говорить. Кожен розуміє: треба подолати.

Перед підніманням ретельно перевіряємо попруги, підгрудники, в'юки. Виїжджає передова група — прикордонники з Набоковим і джигітами. Вони протоптують покручену стежку. Інакше в цьому глибокому снігу не пройдеш. Під снігом — лід. Нам видно, з яким зусиллям коні беруть кожен метр перевалу. Один кінь тричі зривається: його хазяїн, лаючись, спускається вниз і знову витягає коня на стежку.

Через деякий час у снігу з'являється кілька зигзагів стежки. Набоков повертається до нас:

— Давайте помаленьку!

Наші коні нав'ючені важче, ніж у передовій групі, частину багажу нам доводиться взяти на свої плечі йти важко. Коні вибиваються з сил. Вони рухаються ривками, судорожно намагаються втриматись на крутому слизькому льоду, і то один, то другий скочуються вниз.

Грудки твердого снігу, викочуючись з-під ніг, дедалі більше обростають м'яким снігом і великими брилами падають униз.

Сніг сліпить очі.

— Надіти захисні окуляри! — передається розпорядження.

Але окулярів на всіх не вистачає. Джигіти висмикують з кінських хвостів пучки волосіні, прив'язують до тасьми і прилагоджують їх у себе перед очима. Цей примітивний спосіб, давно перевірений киргизами при пересуванні по засніжених перевалах, добре захищає очі від небезпечного для зору ультрафіолетового проміння.

Піднімаємось дуже повільно. Підтягши одну групу коней на таке місце, де вони можуть хоч як-небудь стояти, спускаємось вниз по іншу групу.

Нарешті перевал взято. Ми пройшли його порівняно добре — без тих зусиль, яких довелося колись докласти військовим топографам.

Ми вийшли на перевал і мимоволі зупинилися. Перед нами — долина річки Інильчек і хребет Інильчек-Тау — високі готичні форми могутніх гір. Вершини їх оповиті хмарами, підніжжя — туманом.

Туман, чіпляючись за скелі і високі ялини, повзе вгору, оголюючи глибоко внизу дно долини, а посередині хребта витягується в довгу тонку хмару, що розділяє хребет на дві частини.

В захопленні дивимось на цю величну картину. Мабуть, вона справила таке враження колись і на Мерцбахера.

«Навіть спостерігач, — згадую я його слова, — який бачив найвищі гори в світі — Гімалаї, Каракорум тощо, — мимоволі відчуває подив і захоплення, бачачи надзвичайно великі гори на південній межі долини Інильчека».

— Він сказав правду, цей Мерцбахер… — тихо вимовив Коляда.

Ми довго милуємось величчю Інильчека. Навпроти перевалу стоять гігантські скелі з гострими зубцями, з дикими висячими льодовиками і темними плямами ялинових лісів на стародавніх конусах виносу.

Протягом багатьох років по жолобах та вибоїнах у схилах потоки несли зруйновані і роздроблені гірські породи, які накопичувалися в долині у формі конусів, повернутий широкою і потовщеною стороною до підошви хребта, а звуженою частиною — до долини. З часом на цих давніх виносах і виросли ліси.

Більше як на тисячу метрів нижче від перевалу трошки зігнутою лінією, звернутою випуклою стороною на північ, тягнеться широка долина. На дні її зовсім немає рослин, а серед пісків, гальки і валунів сірими зміями звиваються русла річки Інильчек.

За дванадцять-п'ятнадцять кілометрів на захід від перевалу, де ми стоїмо, видніється на дні долини невисоке пасмо гір;