В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

— Дивіться, які цікаві скелі! — захоплено вигукує Коляда.

Скелі Інильчек-Тау в багатьох місцях на дуже великій висоті ніби відшліфовані.

Внизу, по покритій галькою та щебенем заплаві і на зелених терасах долини лежать багатотонні гранітні валуни. Оглядаємося на всі боки. На жодному з схилів долини ніде немає гранітних скель.

— Звідки ж потрапили сюди ці валуни? — дивується Редак.

Це знову ж таки дуже давні залишки. Далеко у верхів'ях долини кам'яні брили обривалися з гранітних скель на поверхню льодовика. Льодовик під час похолодання клімату в четвертинному періоді збільшувався і оповзав униз в долину. Минало тисячоліття за тисячоліттям. Клімат ставав теплішим, льодовик танув і відступав, залишаючи в долині валуни — пам'ять про своє перебування тут.

— А ось це «баранячі лоби», — кажу я, показуючи на відшліфовані скелі із скошеними округлими поверхнями. — Так вони називаються в географічній літературі.

— Справді, схожі, — погоджується Шиманський, наводячи об'єктив фотоапарата.

Цих форм надали скелям льодовики, що рухалися зверху і обтікали їх по боках.

Там, де в Інильчек впадає річка Ат-Джайляу, через усю ширину величезної долини тягнеться ланцюг моренних відкладів, що мають у собі уламки граніту і вапняків. Збереглось у долині і кілька кінцевих морен. Це значить, що колись у цих місцях періодично встановлювався постійний клімат, льодовик не наступав і не відступав; тому біля кінця його язика поступово накопичувались кінцеві морени. Найдальша кінцева морена лежить біля того місця, де Інильчек впадає в ріку Сариджас. Вона підноситься, немов стародавня гігантська фортеця, на 120–140 метрів заввишки. В товщі цієї морени збереглись великі уламки гранітних скель і дрібніші валуни, принесені льодовиком з його верхів'їв.

Судячи з трас, залишених давніми льодовиками, в Тянь-Шані було не менше двох стародавніх оледенінь. Це був час, коли льодовик Інильчек не тільки заповнював усю сучасну долину, а й заходив у долину річки Сариджас.

Біля північного схилу піка Нансена, де на затишній лісовій галявині ми вподобали собі місце для бази, йдуть приготування до виходу на льодовик Інильчек, до Хан-Тенгрі.

Джигіти лагодять збрую, сідла і в'ючні корзини. Всі інші учасники експедиції укріплюють лямки рюкзаків, підганяють до гірського взуття металеві кішки, розважують для індивідуальних пакетів продукти, підготовляють сірники, що не відволожуються, — заливають парафіном головки і вкладають сірники в патрончики, які герметично закриваються. На розтягнутих брезентах сохнуть гірські палатки, спальні мішки, штормові костюми, светри, шоломи, рюкзаки, альпіністські вірьовки, змащене жиром взуття…

Прикордонники допомагають нам, — гострять терпугами зуб'я кішок, лопаточки льодорубів.

Шиманський і Лазієв упаковують фотоматеріали.

І от усе готово. Палатки і спальні мішки згорнуті в рулони, в'юки зібрані, рюкзаки впаковані. Залишається тільки підвести осідланих коней і в'ючити.

28 серпня наш караван з добре пригнаними в'юками спускається від підніжжя піка Нансена до заплави Інильчека. Прикордонники проводжають нас.

Ще зовсім рано. Небо тільки починає світліти. З синюватих гірських вершин віє холодом. Стоїть надзвичайна тиша. Чути тільки фиркання коней, м'який звук копит, що вгрузають у пісок, і поскрипування в'ючних корзин.

Ми мовчимо. Кожен думає про майбутню дорогу. Інильчек — один з найбільших у світі долинних льодовиків, його довжина — 60 кілометрів. Верхів'я льодовика від вершини до підошов довколишніх гір покриті суцільними сніговими і льодовими покривами. Там панує сувора і нещадна снігова пустиня, яка на кожному кроці загрожує згубними лавинами, льодовими обвалами і сніговими ураганами.

Що нас чекає на цьому шляху? Чи вдасться нам дійти до Хан-Тенгрі?

Прямо перед нами виростає на всю ширину долини величезна чорна маса. Це язик льодовика-гіганта, що обривається в долину. Ліворуч із нього виривається головний потік. Він несе каламутну воду, котить гальку і щебінь, відкладаючи їх на своєму капризному, мінливому руслі. Поверхня покрита кам'яними уламками товстим шаром болота з намулом. Лише окремі оголені площадки майже чорного льоду свідчать про те, що перед нами льодовик.

Язик льодовика падає в долину крутим обривом метрів на п'ятдесят-шістдесят.

— Нелегко взяти цей горбик, — говорить Набоков, об'їжджаючи льодові схили язика і намацуючи пильним оком, звідки можна почати підйом. — Ідіть-но сюди! — кричить він. — Тут проберемось.

Ми спішуємось, беремо коней за поводи і повільно піднімаємось слизькою «дорогою» — по руслу, вимитому замерзлим тепер льодовиковим струмком.

Льодовик ще спить. Каміння і щебінь, примерзлі до його поверхні, нерухомі.

Але ось загоряються гребені гір, сніги на них рожевіють, і перші промені сонця падають на льодовик, запалюючи на шматочках слюди, вкраплених у гранітнім щебені, золоті зайчики. Теплішає. Шматки оголеного льоду зволожуються, з льодових бурульок на напливах краплина за краплиною стікають цівочки талої води і, пробиваючись з-під каміння, збігаються в струмки. З краю язика повільно сповзає просякнутий вологою дрібний щебінь з глиною. Тане льодяний цемент, що утримував великі камені, і вони один за одним зриваються вниз.

Льодовик ожив.

Крок за кроком рухаємось уперед. Ширина льодовика досягає тут двох кілометрів. Умови для коней незвичні. Кожен підозрілий звук лякає їх, вони прядуть вухами, обережно ставлять ноги на лід і на слизькі камені морени.

Усюди, скільки сягає погляд, на льодовику лежить густий моренний покрив, видніються численні бугри з щебеню. Вони стоять, нагадуючи застиглі бархани і надаючи льодовикові вигляду кам'янистої пустині. Часто зустрічаються великі кам'яні брили на льодяних стовпах. Це так звані «льодовикові столи». Уламки скель падають із схилів і захищають собою лід від танення.

Вести караван важко. Доводиться безперервно підніматися на високі вали морен, щоб як-небудь орієнтуватися. Але й це мало допомагає. Перед очима всюди стирчать нагромадження каміння