В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

— Куди йти? — весь час питає Михайло.

Але ніхто з нас цього не знає. В темряві неможливо визначити, де ми знаходимось. Одне ясно: залишатися тут не можна. Треба знайти місце, де можна було б переждати до ранку. Безперервно провалюючись то у воду, то у крижану кашку, знемагаючи, ми, нарешті, відчули під собою міцніший лід. Дивлюсь на годинник: дві години ночі. Іти далі неможливо. Стомлені, мокрі, промерзлі, залазимо в спальні мішки.

Ранок застає нас до краю змученими. Ми насилу встаємо і незграбно стрибаємо, намагаючись зігрітися. Навколо мокро і похмуро. Але тільки сонце, заглянувши в наш холодний світ, заграло сліпучими відблисками на крижинах і снігових схилах, як миттю все перемінилося. Ми оглядаємось і не впізнаємо навколишніх крижин. Це вже не крижини, а казкові кришталеві палаци з бірюзовими вежами, а кругом них сяють голубі озерця, видніються чарівні гроти.

Все, на що тільки падає наш погляд, опушено памороззю, яка горить на сонці міріадами кристаликів. У пам'яті спливають вірші Верхарна:

Але мороз сковує губи, і цими двома рядками я закінчую своє декламування.

— Давайте швидше йти, — говорить посинілий від холоду Франц, — а то ми в цих «ожерельях ледяных» замерзнемо навіки.

Насилу натягнувши затверділі на морозі черевики, ми поспішаємо до берега, на морену, де чекають нас Лазієв і Таїрова.

Значить, перейти через озеро нам не вдасться.

— «Незабаром наше захоплення змінилося розчаруванням», чи не так? — жартує Лазієв, згадуючи слова Мерцбахера.

Ні, ніякого розчарування. Не вийшли на Північний Інильчек, але ж залишається ще Південний.

І ми вирішуємо разом з Лазієвим і Фатімою Таїровою йти до Хан-Тенгрі по Південному Інильчеку, туди ж, куди пішли решта наших товаришів.

Чотири години підряд пересікаємо страшний хаос льодопадів, тріщин і моренних валів, якими вимощений шлях на південь від озера, і виходимо в широкий коридор Південного Інильчека.

Тут уже немає суцільного моренного покриву, який так втомив наше око. Навколо великі брили чистого білого льоду, а серед них піднімаються високі, метрів п'ятдесят і більше, вали величезних морен. Вони йдуть високими паралельними пасмами, ізольованими одне від одного, і дуже нагадують нам штучні споруди.

— Прямо справжні фортечні вали, — каже Таїрова. — Так і здається, що зараз вискочать із-за них невідомі воїни…

— Причому воїни-велетні, — посміхається Лазієв, — до пари цим громаддям.

Справді, морени в валах такі великі, яких мені не доводилося бачити ще ніколи ні на одному льодовику.

Ми забираємось на один із валів. Крім гігантських валунів, ми бачимо на ньому високі піщані конуси і невеликі озерця у вигляді чаш з льодовими стінами, з яких звисають, виблискуючи, мов кришталь, сталактити. В середині цих валів під шаром уламків гірських порід, захищений від сонячного проміння, лежить внутрішній льодяний вал.

Між моренами видно сліпучо-білі пасма льодяних хвиль. На окремих ділянках льоду стоять, мов гігантські гриби, «льодовикові столи».

Ліворуч від нас підноситься висока красива гора. На відміну від інших гір, з високими гострими піками, її вершина згладжена, як купол. У бінокль можна побачити її гранітну структуру.

— Давайте назвемо цю вершину іменем Петровського, — пропоную я.

Григорій Іванович Петровський — старий більшовик, соратник Леніна — був у той час головою Центрального Виконавчого Комітету України. Моя пропозиція не викликає ніяких заперечень.

Якраз проти цієї гранітної вершини, на південному березі Інильчека, видно дві схожі між собою круто-голові гранітні скелі. Вони стоять за кілометр одна від одної, мов великі ворота. Через ці ворота з бокової долини в Інильчек сповзає великий льодовик-притока. Побувавши тут раніше нас, Багмут, Коляда, Редак і Шиманський дали цьому льодовикові назву Комсомолець.

Виходячи з своєї долини, льодовик Комсомолець з силою натискує на лівий бік Інильчека, нагромаджуючи величезні льодові вали. Тому тут дедалі труднішим стає наш шлях, доводиться обходити глибокі провали льоду, ступати по ненадійних снігових містках, дряпатися крутими льодовими схилами.

Ліворуч проти нас на льодороздільному хребті піднімається чорна гостра вершина, що перевищує 6000 метрів.

Я дістаю планшет двоверстової окомірної зйомки, зробленої колись топографами Туркестанського військового округу. На ньому знята льодовикова долина Інильчека. Серед суцільних «білих плям» на планшеті вузеньким острівком засічений льодороздільний хребет.

— Ми йдемо повз цей хребет, — каже Лазієв.

— Правильно. І ось ця чорна вершина, за нашим з вами розрахунком, сьома з заходу. На планшеті вона також сьома, а зразу ж за нею восьма — Хан-Тенгрі.

— Значить… — хвилюючись, починає Таїрова.

— Значить, через півтори-дві години ми повинні побачити Хан-Тенгрі зовсім близько.

«Повинні…» А чи вдасться здійснити це бажання «повинні»?…

— Вперед, друзі, вперед! — каже Лазієв.

Близькість Володаря неба хвилює нас і надає нам свіжих сил. Дотримуючись напряму на скелі чорного піка, ми спускаємося з морени на лід і прискорюємо ходу, розраховуючи за годину підійти до правого берега льодовика.

Але виходить не так. Погода різко змінюється. Хвилину тому небо було безхмарне, яскраво сяяло сонце. І раптом різкий вітер, мов вирвавшись звідкись з бокової ущелини, вихором полетів по долині, збив зі схилів сніг і поніс його з виттям і свистом просторами льодовика. Почав падати сніг.

Тільки що ми йшли в самих гімнастьорках, а