В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Ліворуч, далеко на схід, тягнеться велетенський льодовик. Його поверхня на багато кілометрів покрита твердим моренним покривом — уламками скель, що руйнуються, — а далі видно оголений лід і сніг. На хребтах, які з обох боків оточують льодовик, піднімаються найбільші з вершин Небесних гір.

Спускаємося з перевалу. Нелегка це справа. Ноги у коней тремтять, в'юки сповзають на шию. На першій рівній площадці поправляємо в'юки і одягаємо на коней підхвістя, яке утримує вантаж.

На половині спуску в долину розкинулось урочище Майбулак. Подаю команду:

— Привал!

Стомлені коні одразу ж тягнуться до трави. Ми з задоволенням лягаємо на зелений килим. Лежимо і оглядаємо навколишні гори, долину, що розкинулася внизу.

Раптом один прикордонник торкнув мене за лікоть.

— Якісь люди піднімаються. Двоє їх.

Підношу до очей бінокль. Справді, до нашої галявини піднімаються два альпіністи з великими рюкзаками за плечима.

— Очевидно, це група Мисовського, — говорить хтось з товаришів.

Нам було відомо, що в цей час у Тянь-Шані перебувала невеличка група — всього три чоловіки — московських альпіністів. Напевно, це вони.

Незабаром альпіністи підійшли до галявини.

— Гусєв, — відрекомендувався один з них.

— Михайлов, — назвав своє прізвище другий.

Так, це москвичі. Гусєв пізніше був учасником багатьох блискучих альпіністських подорожей у Тянь-Шань, Михайлов — відомий тепер письменник, автор чудової книги «Над картою Батьківщини».

Тільки ми потиснули один одному руки, як на галявині з'явилася ще одна істота. Це був дворічний ведмідь. Принюхуючись до нових для нього запахів, він довго водив здивованими очицями і раптом стрімголов кинувся вгору по схилу. Дехто схопився за гвинтівку. Пролунало кілька пострілів. Було видно, як кулі лягли біля ведмедя, але жодна не влучила. Втікач нирнув кудись між каміння і щез з нашого поля зору.

В цю мить підходить і начальник групи москвичів — Мисовський.

— Ну, розповідайте, куди добралися, що побачили? — розпитуємо ми.

Мисовський ще не віддихався — крутий підйом дався йому нелегко. Розповідає Гусєв — ще молода людина з жвавими проникливими очима, з вольовим обличчям і соромливою усмішкою.

— Хоч і з труднощами, але нам удалось добратися до того самого озера біля льодовика Північний Інильчек, яке колись зупинило Мерцбахера.

— Як же все-таки ви добрались до озера? І яке воно з себе?

— Ми йшли по льодовику, тягнучи коней на поводі. А потім почався лабіринт з таких нагромаджень льоду, що й нам ледве було під силу. Тоді ми залишили коней, перетнули цей льодовий хаос і вийшли впритул до озера. Озеро чудове. Голуба вода, по ній плавають величезні білі крижини. Справжня Арктика під південним небом. Дуже хотілось, — з відтінком суму додає Гусєв, — пройти далі, але там з обох боків височать круті недоступні скелі, а ми споряджені не дуже добре, та й продукти закінчуються.

— Наступного року інакше готуватимемось, — перебиває Гусєва Михайлов, — і за всяку ціну проберемось за озеро. Візьмемо з собою портативний пневматичний човен…

— Або пересічемо з півночі Сариджаський хребет на схід від озера і спустимось прямо на Північний Інильчек, — знову говорить Гусєв.

Треба віддати належне цим мужнім людям. Не маючи ні достатніх запасів продуктів, ні похідного спорядження, ні транспорту, вони зуміли проникнути до верхів'їв долини Інильчека і дійти по язику величезного льодовикового озера.

Через рік, коли москвичі вже мали досвід і матеріальне спорядження стало кращим, велике завдання, яке вони поставили перед собою, було успішно виконане. Вони зуміли проникнути і на льодовикове озеро і пройшли за озеро до верхів'їв Північного Інильчека.

— Ну, в дорогу, — підганяє своїх товаришів Гусєв.

Караван жде групу десь далеко в долині Сариджасу, і поки що альпіністи несуть на собі великі важкі рюкзаки. Ми посилаємо з ними джигіта з конем, щоб відвезти вантаж на перевал.

Москвичі піднімаються вище, а наш караван починає спускатися звивистою стежкою вниз.

Схил, по якому ми йдемо, дуже похмурий. На ньому жодного деревця, жодного кущика. Під ногами пил, роздроблені темно-сірі вапняки, сланці і тільки де-не-де низькоросла чахла трава.

Спускаємось досить швидко. Три години важкого шляху — і ми в долині. Поблизу річка. Це одно з русел Інильчека. Нам треба перейти його.

Час для переходу вбрід непідходящий. Сонце стоїть високо, сніг тане, і річка несе багато каламутної запіненої води. Перехід через такі річки, особливо під час повені, не завжди безпечний.

Ми знаходимо місце, де річка розлилася ширше, розбившись на кілька рукавів з островками-обмілинами. Тут менша глибина, вода тече спокійніше і її легше переходити.

Щоб краще протистояти натискові потоку, ми ставимо коней в ряд голова з головою, слабкіших в середину каравану.

— По конях!

Стрибаємо в сідла, і караван входить у річку.

Сонце було вже біля заходу, коли ми, перейшовши всі рукави Інильчека, в'їхали на лісову галявину, розташовану з лівого краю долини біля підніжжя великої гори. Це найбільша вершина хребта Інильчек-Тау. Вона ще не має назви.

Порадившись, ми вирішуємо назвати її іменем великого норвежця Фрітіофа Нансена.

З одного боку галявини стоять високі ялини, з другого, недалеко від льодовика Інильчек, — низькорослі чагарникові берези. На галявині соковита трава.

— От і земля обітована, — каже Головін.

Паливо, вода, корм для коней, дичина для мисливців — усього тут багато. Тут буде наш базовий табір. Звідси ми підемо до Хан-Тенгрі самі. Прикордонники залишаться і ждатимуть нас.

Наступного дня вся наша група вирушає вниз по річці знайомитися з долиною. Всюди бачимо ясно виявлені сліди діяльності