В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

— Палатку! — кричу я.

Намагаємось ставити палатку, але вітер рве її з рук. Все даремно. Тоді ми залазимо в опальні мішки і, зігрівшись, міцно засинаємо.

Першою прокидається і вилізає з мішка Фатіма Таїрова.

— Зима, зима прийшла! Вставайте, подивіться — справжня країна «білого мовчання», — чуємо ми її дзвінкий голос.

Справді, льодовика не впізнати. Хмари зникли, вітер стих. Навколо сніг. Морени, камені, скелі — все сховалося за мохнатим, що вигравало блискітками, білим покривалом.

Сонце піднімається в зеніт. З гір одна за одною зриваються лавини. Сотні тонн снігу з грізним рокотом мчать по схилах, окутані клубами білих хмар, і падають на льодовик, до підніжжя вершин.

Минає небагато часу, і на небі знову нагромаджуються хмари, клубочачись біля самих вершин. Нас це дуже хвилює.

— Що ж все-таки робити? — з тривогою питає Лазієв. — Через негоду я на Інильчеку нічого не зняв.

Мені нічим порадувати товаришів. Адже негода і мені заважає. Я не можу як слід оглянути льодовик, його притоки, ознайомитися з варіантами маршрутів на Хан-Тенгрі. Звичайно, справа не тільки в негоді. Льодовики тут величезні і труднопрохідні. Тому для виконання поставленого перед нами завдання потрібно не менше одного-двох місяців. А в нашому розпорядженні лишається, буквально кілька днів.

Ми поспішаємо пройти якомога далі на схід, ближче до Хан-Тенгрі. Обходимо чорний пік і бачимо за ним прямовисний гребінь, що опускається до льодовика. Він, іде правильним півколом, завертає на південний захід і утворює всередині цирк з обривистими стінами. Чим далі ми йдемо, тим вищим стає гребінь, і здається, що ось-ось із-за чорної скелі виступить вершина. Але вершина не показується. Вона щільно закутана хмарами.

Чи довго висітиме хмарна завіса — годину, день, тиждень? О, коли б рвонув шалений вітер і розігнав хмари! Ми чекаємо в нестерпному напруженні.

І раптом хмари, що зібралися навколо невідомої вершини, стали розсіюватися. Частина їх летить вгору; середина розповзається, світлішає, розривається на павутинні мережива… В хмарному ореолі з'являється гострий білий конус.

— Хан-Тенгрі! — вирвалося у всіх.

Так, перед нами стоїть монолітна скеля-піраміда, висічена з суцільного мармуру і наче вплавлена в льодяний п'єдестал.

Звідси вершина Хан-Тенгрі здається нижчою і приземкуватішою, ніж з тих точок, звідки ми її спостерігали раніше. Це й зрозуміло — ми стоїмо біля підніжжя. Ми підійшли так близько до колоса, що перспектива порушила розміри. З лівого боку вершини видно широке, вкрите снігом плече, що відходить від західного ребра, і скеляста грань, яка піднімається під кутом 55–60 градусів до вершини. Південно-західна сторона грані, на якій навіть не тримається сніг, гладенька, ніби її стесали.

Щастя однак скінчилося дуже швидко. Не встигли ми як слід розглянути Хан-Тенгрі, не встиг Лазієв витягти свій апарат, як хмари знову почали стягуватись до його вершини і закрили мармурову піраміду.

Чекаємо біля підніжжя годину, дві… Але погода остаточно псується. Небо хмуриться, хмари спускаються майже до самої підошви. Знову йде густий дрібний сніг. Всяка надія ще раз побачити вершину зникає.

По дорозі назад, коли ми були вже нижче від льодовика Комсомолець, погода стала прояснятись. Лазієв вирішує хоч як-небудь надолужити втрачене.

— Товариші, — звертається він до нас, — продемонструйте, будь ласка, підйом по висячому льодовику. Це дуже важливий епізод, потрібний мені для фільму.

Я бурчу у відповідь на таку просьбу, але всі настроєні прихильно, і ми кінець кінцем погоджуємось.

Облюбували дикий, весь поборознений тріщинами льодовик, що звисає на крутому схилі. Кулуар, у якому вміщується його верхній стовбур, розгалужується внизу двома жолобами.

Зв'язуємося один з одним вірьовкою і підходимо по правому жолобу до місця стику висячих льодовиків. І якраз у цей час з гребеня зірвалась лавина. Вона летіла високо над нами, бризкаючи осколками збитого льоду, а ми стояли серед льодяних скидів, безпорадні що-небудь зробити для свого порятунку.

Який шлях вибере лавина, яким з двох жолобів пронесуться її смертоносні маси? Від цього залежить наше життя.

Холодний вихор уже торкнувся нас, але сама лавина звертає в ліве русло і з гуркотом проноситься вниз. Ми полегшено зітхаємо. Ну, щастя наше! Спускаємося вниз. Лазієв уже упаковує апарат.

— Цікаві, — питаю, — зняли кадри?

— А я вас і не знімав.

Ми не знаходимо підходящих слів, щоб висловити наші почуття. Лазієв розуміє без слів і, посміхаючись, пояснює:

— Спочатку ви десь ховались у тріщинах, і об'єктив не уловлював вас. А коли піднялися високо, перетворилися в малесенькі, майже невидимі точки. Не було рації й знімати.

— Але ви хоч бачили, що нам загрожувало? — ще не можемо опам'ятатися.

— Як не бачити? Добре бачив і переживав. Але що я міг зробити?

Ми безжалісно лаємо себе за безрозсудність.

Уже темніло, коли ми добрались до озерця в рантклюфті, де в ніші були заховані частина речей і сухі дрова. Ми умовилися, що тут нас чекатимуть після повернення Багмут, Шиманський і інші товариші. За всіма розрахунками, вони вже давно повинні були повернутися. Але ніде не було ніяких ознак їх присутності.

— Чи не трапилося з ними щось погане? — схвильовано вигукує Фатіма.

Лазієв запалює на схилі піротехнічні свічки, які він узяв з собою для вечірніх кінозйомок. І як тільки загорілися вогні, ми почули вдалині крики. Незабаром розібрали голос Багмута:

— Привіт Україні від команди хан-тенгрівців!

Розпалюємо багаття. Через кілька хвилин на освітлену площадку з темряви виходить посміхаючись Багмут. За ним ідуть Шиманський, Коляда, Редак.

— Здорові були, хлопці, — кричить Коляда і додає співучим голосом і в риму: — Як у вас із вечерею для нас?