В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

свою рухливість і перетворюється у так званий мертвий лід. Морени посуваються разом з льодовиком. Але якщо льодовик відступає або не міняє свого положення в долині, то морени нагромаджуються біля його язика (кінцеві морени) та боків (берегові морени). Ці нерухомі вже морени звуться відкладеними. ">[58]. Особливо добре збереглися сліди давнього оледеніння там, де й зараз у верхів'ях гірських долин залишилися потужні льодовики. Така, наприклад, у центральному Тянь-Шані долина річки Інильчек.

А як же тепер? — виникає запитання. Невже гори Тянь-Шаню тепер не змінюються?

Ні, горотворні рухи в Небесних горах не припиняються і тепер. Вони виявляють себе коливаннями земної кори — то ледве помітними, то, навпаки, поштовхами жахливої сили, які призводять до страшних руйнувань.

Літописці та історики минулих століть не раз описували землетруси, осередки яких були в Тянь-Шані, переважно в його північній частині. Та й тепер у пам'яті населення Киргизії, Казахстану, Узбекистану збереглися страшні картини землетрусів, що відбувалися в Тянь-Шані і викликали руйнування міст і сіл, а також численні людські жертви.

Під час цих землетрусів падали скелі, утворювались обвали, зсуви і осипи. Хребти і вершини змінювали свої обриси, зсовувалися величезні маси землі. Схили і днища долин на багато кілометрів розколювалися тріщинами. Вздовж тріщин одні з ділянок піднімалися, інші опускались.

Ми бачили в міжгір'ї Великого Кемина викинуті землетрусом з північних схилів хребта Кунгей-Алатау багатотонні уламки скель, а на північному березі Іссик-Кулю, біля селища Сазанівки, провалля і зміщення грунту, що утворилося внаслідок землетрусу, який стався в 1911 році.

І могутні поштовхи, що призводять до тріщин, і зміщення пластів, і повільне коливання земної кори безперервно змінюють рельєф Тянь-Шаню, поступово перетворюючи його обриси.

ПОСТРІЛИ ВНОЧІ

Не відриваючись, дивимося з безіменної вершини Сариджаського хребта на панораму, що розгортається перед нами.

За вищими хребтами не все видно, але й те, що ми бачимо, здається чудовою рельєфною картою.

Одначе треба поспішати в табір, де наша відсутність, напевно, вже викликала тривогу.

Так і є. Спускаючись, ми бачимо далеко внизу людей, що лізуть по скелях, розглядають схили в біноклі.

— Шукають, — каже Коляда і, приклавши долоні до рота, голосно кричить: — Аге-е-е-ей!

Я приєднуюсь до нього. Потім ми знімаємо гімнастьорки і махаємо ними. Нас швидко помічають, розшуки припиняються.

Через кілька годин наш караван спокійно рухається по травнистих пологих пасмах — знаменитих тянь-шанських сиртах.

— Сирти — характерна частина ландшафту Тянь-Шаню. Вони тягнуться широкими площами на південь від Терскей-Алатау до верхів'їв рік Нарин і Сариджас. Це одноманітні, похмурі, безлісі, горбасті рівнини, вкриті осокою. Але часто на сиртах зовсім немає рослинності, тільки видніються розкидані мініатюрні озерця, валуни і щебінь. Сувору картину являють собою сирти, на яких, ніби на постаментах, стоять вкриті снігами хребти.

Увал за увалом проходить караван по сиртах і, нарешті, спускається в широку долину, якою тече річка Тюз — притока Сариджасу.

Нам треба піднятися вгору по річці Тюз, потім круто повернути на південь, перейти через перевал Тюзашу, висотою понад чотири тисячі метрів, і спуститися в долину іншої річки — Інильчек.

Перевал Тюз своєю висотою і крутизною північного льодяного схилу — один з найважчих у Тянь-Шані. В 1912 році його переходив топографічний загін Туркестанського військового округу. «Підніматись на цей льодовий схил, — писали військові топографи, — дуже важко: треба в льоду вирубувати східці, переносити в'юки на руках або тягти на арканах, а коней треба спутувати, валити на кошми і на арканах теж перетягувати на льодову кручу. Піднімання на якихось п'ять-вісім сажнів потребує десятигодинних зусиль».

Може, наш перехід і не буде таким важким, а все ж до нього необхідно підготуватись. І ми самі, і коні повинні набратися сил для переходу.

Тому вирішуємо зробити зупинку раніше.

Я виходжу вперед вибрати місце для бівуаку і раптом чую голос Михайла, сина старого Набокова:

— Начальнику, ідіть-но сюди!

Я підходжу.

— Дивіться, — показує на землю Михайло, — зовсім свіжі сліди.

На сирій прибережній смузі вздовж річки ясно видно сліди некованих копит.

— Звідки тут взятися коням? — тривожиться Михайло. — Киргизин уже давно тут не кочує. Не хто інший, як басмачі.

Ми йдемо по слідах і за увалом натрапляємо на кінних киргизів.

— Аман кельди, жолдоштор?[59] — зустрічають вони нас привітанням.

— Аман би.[60]

Виявляється, що це мирні киргизи, які нещодавно перекочували сюди з іншої долини. Вони запрошують нас до себе в юрти, що стоять. за два кілометри. Головін з прикордонниками, Нургаджа і Фатіма Таїрова вирушають туди, а ми починаємо обладнувати табір, напинаємо палатки. Потім розставляємо вартових і, не дочекавшись товаришів, влаштовуємось на нічліг.

Уночі крізь сон я раптом чую:

— Трах! Трах! Та-ра-ра-ра! Трах!

Гвинтівочні постріли один за одним розривають нічну тишу.

— Начальнику! — кричить Набоков.

Я схоплююсь. Кулі свистять над палатками. Темно.

Очі ледве розрізняють товаришів, які поспішають вибратись із спальних мішків. Багмут, напівроздягнений, уже схопив гвинтівку і гарячково шукає патрони.

За палаткою чути голоси. Хтось із наших коногонів, які стережуть коней, сперечається по-киргизькому з невідомими людьми.

— Не чіпай! Це коні експедиції.

— Геть! — різко відповідає інший голос. — Стрілятиму!

В імлі силуети людей ледве помітні. Підходить Набоков і на диво спокійно сповіщає:

— Біда, товаришу начальник, — банда забрала коней.

— Де банда?