В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

його нагріває сонячне проміння, а знизу тепло випромінює поверхня землі. Лід тане. Потрапляючи через тріщини всередину льодовика, тала вода поступово виточує гроти або канали. По них вода пробивається в рантклюфт або до льодовикового язика, утворюючи «льодовикові ворота». Через ці ворота вона витікає в долину, даючи початок гірській річці.

До маленьких озерець, що залишилися після стікання води, йдуть сліди витончених копитець. Це тау-теке — гірські кози — спускались сюди до водопою. А трохи далі, за великим валуном, видно втиснуті в мокрий пісок овальні подушечки з чотирма пальцями. Тут був страшний хижак Тянь-Шаню — сніговий барс.

Проходимо ще деяку відстань. Лягають вечірні тіні, стає холодно. Нас осилює втома. Час лаштуватися на нічліг. Лягаємо в спальних мішках просто на льоду.

Піднімається завірюха. Вона не дає заснути, і ми мимоволі слухаємо нічну симфонію високих гір: завивання вітру, глухий гул лавин, різкі, мов постріли, розриви льоду, свист каменів, які летять з великої висоти, далеке рокотання каменепадів.

Перед ранком стає особливо холодно. Спальні мішки не рятують. Один за одним вискакуємо, щоб, рухаючись, хоч трошки зігрітися. Нашвидку поснідавши, беремо рюкзаки і вирушаємо в дорогу.

Ще зовсім темно. Ясно світять зорі. Але їх видно тільки прямо над головою. З боків нічого, крім високих стін, не видно. Всім уже набрид глибокий коридор рантклюфта. Вирішуємо виходити на поверхню льодовика.

Як тільки розвиднілось, ми піднімаємося по крутому схилу, і перед нами відкриваються нові картини високогірного світу, в який нам належить проникнути.

ЧАРІВНЕ ОЗЕРО

Величезний чорний хребет виступає з льоду, розділяючи льодовик на два широтних рукави: північний і південний. Гирло північного льодовика відкривається дивовижною картиною. Серед похмурих сірих скель, брудного льоду і морен лежить озеро. Воно замикає собою долину між хребтом Сариджас на півночі і льодороздільним хребтом на півдні. У східній частині цього високого хребта піднімається біла піраміда Хан-Тенгрі.

Вийшовши до озера, ми зупиняємось. Картина його настільки незвичайна, що Шиманський, забувши про втому, клацає знімок за знімком. Тут є що фотографувати. В дзеркалі озера коливаються відображення снігових вершин. Ліворуч і праворуч над ним обриваються стрімкі, високі, — на сотні метрів, — схили. З бокових долин до озера тягнуться льодовики. Відриваючись від кінців їхніх язиків, величезні брили льоду падають в озеро і плавають в його прозорій ізумрудній воді, ніби скульптури з білого фарфору найдивовижніших, найфантастичніших форм.

Це і є те саме озеро, яке колись давно, ще в 1903 році, зупинило Мерцбахера на його шляху в північну долину Інильчека. Від берегів цього озера повернулись московські альпіністи, яких ми недавно зустріли. Ми назвали озеро іменем Мерцбахера.

Німецький альпініст Мерцбахер милувався красою озера, але ні пройти через нього, ні обійти його не зміг.

«Незабаром наше захоплення змінилося розчаруванням, — писав він потім. — Виявилось, що озеро оточене з усіх боків крутими скелями висотою близько 1200 метрів, які спускаються до самої води. Ми даремно намагались перебратися через ці стіни з північного чи з південного боку».

Невже й ми повернемося ні з чим?

Іти до Хан-Тенгрі можна по Південному Інильчеку і по Північному. Що ж робити — спробувати проникнути через озеро на льодовик Північний Інильчек чи йти по Південному Інильчеку?

Південний Інильчек нам теж добре видко, але далеко не весь. Із сходу на всю двокілометрову ширину льодовика натискують на захід його льодяні маси. Вони круто завертають на північ до гирла північного льодовика, утворюючи північно-західну греблю, що замикає озеро.

Наше завдання: докладно розробити маршрути до Хан-Тенгрі. Тому, порадившись, ми вирішуємо спробувати розвідати обидва варіанти маршрутів: і південний, і північний. По Південному Інильчеку ідуть Шиманський, Багмут, Коляда і Редак. Я і француз Цауберер хочемо спробувати проникнути до Хан-Тенгрі з півночі. До нас приєднується Михайло Набоков. Три чоловіки. Цього достатньо — адже нам доведеться переправлятися через озеро, велика група тут була б зайва.

Побажавши один одному, як це заведено в мандрівників, «ні пуху, ні пера», ми розходимось. Кожна група йде своїм маршрутом.

— Щасливої дороги! — кричать услід нам Лазієв і Таїрова; вони залишаються ждати нас на морені і охороняти багаж.

Пробиваємось через складне переплетіння льодяних мас і виходимо до самого озера. Уважно оглядаємо стрімкі скелі, що обступили озеро.

— Ні, тут не пройти, — говорить, попихкуючи люлькою, Франц.

Я згодний з ним. Але пройти все-таки треба.

— А давайте прямо по крижинах… Як ви думаєте? — кажу я.

Звідси здається, що крижини густо вкривають усе озеро. Що ж, може, й пройдемо. Франц згоден.

Вибір маршруту нібито виправдався. Ми йдемо, легко перестрибуючи з крижини на крижину. Але чим далі від берега, тим ширші смуги води відділяють крижини одну від одної. Високі льодяні стіни, що оточують нас, не дають зорієнтуватися…

Повертаємо назад і заново починаємо свій шлях. І знову підходимо то до надто високої стіни айсберга, на яку неможливо вибратись, то до широкої смуги води, через яку не можна перестрибнути. Знову повертаємось, збентежені і стомлені.

Так ми рухаємось не менше ніж чотири години, поки шлях не перегороджує широка смуга чистої від крижин води, що протягнулася від північного схилу і до південного. Далі йти нікуди. Треба повертатися. Але й це не так просто. Від північного і південного берегів нас відрізали ще ширші простори води.

Смеркає. На озеро швидко повзе густий, наче хмара, туман, окутуючи і льодові брили, і смуги води, вільні від льоду.

Михайло придивляється до крижин і раптом викрикує:

— Ми заблудились!

Червоних клаптиків матерії, якими ми спеціально відмічали пройдений шлях, щоб не заблудитись при поверненні, не видно. Снігові спайки поміж крижинами і снігові місточки, по яких ми