В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький
— Здається, тут і геологам вистачить роботи, — говорить Коляда, розглядаючи ці породи.
ПОДОРОЖ У ГЕОЛОГІЧНІ ВІКИСпускаємося вниз долиною річки Сариджас. Праворуч від нас піднімаються величезні кам'яні брили. Одні з них упали з гірських схилів, інші залишені стародавніми льодовиками, що відступили до своїх верхів'їв. Біля одної з таких брил, що має майже двадцятиметрову висоту, ми ставимо палатки.
На Сариджасі не видно ніяких ознак кочовищ, хоч м'які схили лівого берега, вкриті соковитою травою, — прекрасне пасовище.
— Людей не видно, — каже Головін, — але це ще не значить, що їх насправді немає. Необхідно виставити пости.
Ми домовляємось, що варту нестимуть по черзі прикордонники і наша група.
Прикордонники оглядають місцевість довкола, визначають пости. А мені хочеться роздивитися північно-західний схил Хан-Тенгрі, — його, за нашим уявленням, звідси мусить бути добре видно. Я хочу накреслити схему одного з варіантів шляху на вершину.
Разом з Колядою піднімаємось по найближчому скельному схилу на гребінь.
Шлях спочатку неважкий, але вище схили стають дуже стрімкими. Єдиний прохідний шлях на цій ділянці — вертикальна тріщина, що майже на тридцять метрів розсікає вапнякові скелі. Мовою альпіністів такі тріщини називаються камінами. В них альпініст може рухатись, упираючись спиною в одну стіну, а ногами і руками в другу. Вгорі камін розширяється воронкою і перетворюється потім в кулуар — круту тріщину, якою мчать лавини й каміння.
Зв'язуємось, на всякий випадок, альпіністською вірьовкою, піднімаємось по каміну і виходимо кулуаром до дуже зруйнованого грота. Біля самого склепіння грота зіяє широка тріщина, через яку видно просвіт. Тут ми й вирішили вибратись назовні.
У гроті майже зовсім темно, важко орієнтуватися. Ми щохвилини зупиняємось. Слабке світло маленького ліхтарика натикається на величезний обвал — страшний хаос кам'яних уламків. Одні камені стоять сторчма, щохвилини загрожуючи впасти, другі лежать безформними брилами, треті стирчать — ось-ось упадуть — у стінах і склепіннях грота.
— Обережно! — кричу Коляді. — І швидше до виходу, поки нас не привалило.
Але моє попередження запізнюється. Пробираючись через купи уламків, Коляда хапається за виступ, що стирчить із стіни. Брила вивалюється, обрушує сусідні камені, і всі вони падають, розбиваються об стіни, летять з гуркотом у всіх напрямках.
Густі хмари вапнякового пилу піднімаються під склепіння і заповнюють весь грот.
— До стіни!
Тулимося до стіни, зіщулюємося і, майже осліплені, задихаючись від їдкого пилу, намагаємось захистити руками обличчя від каміння і щебеню.
Гуркіт поступово стихає, падіння каменів припиняється. Ми полегшено зітхаємо: видно, доля прихильна до нас.
— Назад не пройти, — говорить Коляда, — вхід завалений, дивіться!
Справді, неширокий вхід, яким ми ввійшли в грот з кулуару, був зовсім завалений. Крім того, кулуаром — єдиним шляхом, який може вивести нас до спуску — в першу-ліпшу хвилину може скотитися вся маса каміння. Залишається одно — йти вгору до широкої тріщини, що відкривається спереду. Значить, вперед. Ми просуваємось обережно, обминаючи кожен камінь, випробовуючи кожен виступ, щоб не викликати нового каменепаду. На цей раз усе закінчується благополучно. Ми вже за межами грота, під відкритим небом, біля самого гребеня. Стоїть глуха ніч. Значить, у гроті ми провели не одну годину.
Місяць ще не зійшов, і там, де має бути Хан-Тенгрі, ледве світяться снігові вершини.
— Дивіться, що це? — вигукує раптом Коляда.
На заході, коли вже давно зайшло сонце, несподівано з'явилося світло. На жаль, я не можу відповісти на запитання — такого таємничого чарівного світла мені ще ніколи не доводилося бачити. Зрозуміло тільки, що це не захід сонця — його фарби давно вже погасли.
По всьому пасму снігових гір засяяли червоні, потім жовтогарячі і, нарешті, світло-жовті тони і відблиски якогось невідомого чарівного вогню. Це сяйво не таке яскраве, як звичайний захід сонця, вірніше, воно ніжніше і весь час «грає», то посилюючись, по послаблюючись.
Ми стоїмо, приголомшені цим незвичайним і таким загадковим світловим явищем, і не знаходимо для нього ніяких пояснень.
Минуло багато років, а казкове багатоколірне сяйво так виразно збереглося в моїй пам'яті, ніби я бачу його і зараз.
Явище це зустрічається надзвичайно рідко. Воно спостерігається в снігових та крейдяних горах і зветься «післягорінням Альп». Пояснення йому треба шукати у властивостях тих найдрібніших, майже мікроскопічних кристаликів льоду, які плавають у високих шарах атмосфери. Ці кристалики здатні переломлювати і розсіювати промені. На величезній висоті вони уловлюють уже невидні нам промені сонця, переломлюють їх і у вигляді спектра різних кольорів посилають назад, на білу поверхню снігових схилів.
Уже дуже темно, щоб спускатися по крутому схилу. Ми вирішуємо ждати світанку на скелях і цілу ніч нестерпно мерзнемо.
Нарешті небо на сході посвітлішало, і, наче величезні привиди, виступили з пітьми обриси гір. На східних краях гребенів найвищих вершин заграли на снігах золотисті бліки сонця.
Звідси, з найвищої точки гребеня, перед нами відкривається безмежний край хребтів і вершин.
Дивовижні схили підняли товщу земної кори на велетенську висоту, надали їй форми то
