В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

— Через Ала-Айсир моя ходив. Дуже тяжка перевал. Лід багато, сніг дуже багато, трава зовсім нема. Кінь, верблюд перевал не пройшов, весь здох. Маленький кизинка[49] — чотири роки — я тут кидав. Кричить, плаче… Що будеш робити? Все одно пропав…

Нургаджа хвилину мовчить, а потім, ніби стараючись відігнати страшні спогади, каже:

— Ой товариш начальник, краще не треба думай. Серце зовсім маленьким став.

І він стискує кулак, показуючи, як стиснулось від болю його серце…

Повертаємо на захід. Ялини ростуть рідше, частіше зустрічаються деревоподібні ялівці з невисокими стовбурами і скрученими гілками; ще вище покриває схили низенькими кущами арча, а за нею видніється низькоросла трава, кам'яні осипи і голі скелі.

Звідси через перевал Кокпак уже недалеко й до долини річки Сариджас, де пролягає наш шлях. Але погода міняється, небо облягають хмари, міжгір'я тоне в густому тумані.

Прикордонники залишаються ночувати в юртах кочового аулу, а ми, порадившись, вирішуємо під їхати ближче до перевалу. Незабаром ми починаємо жалкувати, що не залишилися в юртах. Туман густою пеленою застеляє все довкола, вогкість проймає нас до кісток. Що було б лишитися з прикордонниками! Тут холод, а у них там весело горить вогонь, кипить чай, а можливо й шурпа, присмажуються на баранячому салі баурсаки.

Та не повертатися ж нам! Піднімаємося ще вище, в непривітне урочище Джа-Пол.

— Житло! — раптом гукнув хтось радісно.

В непроглядному тумані ми натрапили на вбогу юрту пастуха. Це було останнє кочове житло на нашому шляху до Хан-Тенгрі. В ньому тісно, брудно, багато дітвори, дим виїдає очі… Але ми й цьому раді, бо сховатися від негоди більше ніде.

Ранком туман починає розсіюватись. Я виходжу з юрти і зустрічаю старика Набокова. Він мружить очі і з-під долоні дивиться на протилежний схил.

— Ходіть-но сюди. Дивіться, скільки кізок висипало.

Я пильно вдивляюсь, але нічого не бачу. Довго наводжу бінокль, веду ним уздовж гребеня і, нарешті, на найвищій частині його помічаю тонкі силуети тварин з високими, закинутими назад масивними рогами і стрункими, ніби виточеними ногами. Це тау-теке — гірські кози. Вони стоять непорушно, наче невіддільні від скель, і здаються статуями, зробленими з того ж самого сірого каменю, що й скелі. Табунами бродять ці тварини в горах Тянь-Шаню, серед суворих скель трохи нижче від снігів. Поки табун пасеться, старий досвідчений сторожовий козел стоїть непорушно на найвищому місці і пильно дивиться довкола — чи не підкрадається страшний хижак високих гір, сніговий барс — ільбірс, чи не підстерігають, притаївшись за камінням, люті червоні вовки чоо.

А рядом з козами часто пасуться улари — гірські індики, що мають колір каміння. Відчуваючи небезпеку, вони починають кричати: «Уй-фі-іть! Уй-фі-іть!» І теки, почувши цей сигнал, стрімголов летять аж на самі гребені гір.

Старик Набоков добре знає тварин Тянь-Шаню і з задоволенням розповідає про них.

— Здається, пустинні гори, — каже він, — але це тільки здається. В горах усюди є життя.

На альпійських лугах і пологих травнистих ділянках — сиртах — ходять табунами великі дикі барани — архари. Одні лише роги старого великого архара важать до тридцяти кілограмів, а жива вага тварини досягає понад двісті кілограмів.

Це ті самі знамениті барани високогірних долин Паміру і Тянь-Шаню, яких першим з європейців побачив ще в XIII столітті італієць Марко Поло[50]. Розповідь про цих тварин довгий час вважалася вигадкою мандрівника. Але в XIX столітті англієць Вуд знайшов на Памірі череп архара з рогами. Тоді багато дослідників почали вважати, що тварини ці (вчені на честь італійського мандрівника назвали їх «ovis Polli», тобто «вівці Поло») справді існували, але вже вимерли. Семьонов-Тянь-Шанський розбив цей погляд.

Подорожуючи по Тянь-Шаню, російський мандрівник побачив архарів. «Я з захопленням можу констатувати, — писав він, — що напівказкові «ovis Polli» ще існують». Пізніше ми теж бачили їх.

Біля верхньої смуги лісової зони живуть червоні бабаки — кзил-сур. Вони здебільшого стоять біля своїх нірок, наче вартові. Як тільки котрийсь почує загрозу — зараз же лунає пронизливий попереджувальний свист, — усі вони миттю ховаються.

Тут же, шукаючи альпійську гречку, коріння, бабаків та інших гризунів, бродять світло-бурі тянь-шанські ведмеді. Пізньої осені, коли бабаки вже сплять, вони розривають їхні нори і з'їдають цілими сім'ями беззахисних тваринок.

Між кам'яними уламками і осипами, що сповзають по схилах, живуть маленькі полівки, які нагадують мишей, метушаться гірські куріпки — кокелики. У лісовій зоні, пощипуючи то траву, то листя чагарників, ходять сім'ями граціозні косулі — ілліки. Риючи землю, пасуться тут дикі кабани, бігають, шукаючи дичину, вовки і лиси, полюють на полівок куниці та горностаї, підстерігають свої жертви рисі.

Високо над хребтами, розпростерши широкі крила, ширяють могутні орли-бородачі, беркути, снігові грифи і сипи-стерв'ятники. Нижче від лісової зони, серед кущів шипшини, барбарису, порічок і малини, лунає безперервний щебет гірських жайворонків, горличок, кам'яних дроздів і коноплянок, а над альпійськими лугами з голосним криком літають клушиці — червонодзьобі альпійські ворони.

— Так, у горах всюди вирує життя, — повторює Набоков на закінчення своєї розповіді.

Під'їжджають прикордонники, і ми разом з ними піднімаємось на перевал. Звідси на південь відкриваються вершини Сариджаського хребта. На північних схилах цих вершин лежить стільки блискучого снігу, що доводиться негайно одягати димчасті окуляри. За Сариджаським хребтом на сході піднімається піраміда Хан-Тенгрі.

Повертаємо на південний схід, виходимо до перевалу і, перейшовши його, опускаємось у велику долину річки Сариджас. Це гірська долина, розширена і поглиблена рухом льодовика. В поперечному розрізі вона має контури розрізаного корита з увігнутим дном і крутими схилами. Такі