В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький
Через десять-дванадцять кілометрів показалося міжгір'я Салусай і на одній з галявинок порожні казахські зимівлі.
Зупиняємося на високому березі річки, збираємо сухий хмиз для вогнища.
Стоїть безвітряна погода. Скрізь тихо-тихо. Раптом десь знизу, з-за лісу, лине пісня:
По долинам и по взгорьям Шла дивизия вперед…З ущелин з'являється загін Головіна. Попереду, мов старий слідопит, в хутряній шапці, з гвинтівкою за плечима їде Набоков. Рядом — його син Михайло, який буде у нас коногоном.
Усі в доброму настрої.
— Значить, починається справжня подорож? — ніби читаючи мої думки, питає Багмут.
Так, закінчився, нарешті, період ретельної підготовки, роз'їздів, переговорів. Починається справжня подорож.
Ночуємо в палатках. О шостій годині ранку — підйом. Сніданок. Потім наказ про розпорядок в дорозі. Якось по-новому, урочисто звучить команда:
— Сідлати!
Учасники експедиції чистять пітники, оглядають копита й підкови, прив'язують до сідел спальні мішки і плащі.
— В'ючить!
Джигіти підводять в'ючних коней. Про кожного коня піклується наглядач. Він стежить, щоб нічого не потрапило під пітник, щоб в'юки добре лежали, щоб тверді предмети в них не доторкувались до спини та боків. Якщо в дорозі в'юк лежить погано, наглядач виводить коня з каравану і віддає джигітам для перев'ючування.
Без суворого розпорядку неможливо ні швидко зібратись у похід, ні дотриматись правильного маршруту каравану, ні зберегти коней.
Отже, в дорогу.
Чим далі ми йдемо в гори, тим крутіше падає річка, тим вищі схили гір, тісніша ущелина. Береги, валуни біля річки і стовбури дерев, що скотилися до води, покриті густим яскраво-зеленим оксамитом моху. З долини тягне вогкістю. Тянь-шанські ялини заволоділи обома схилами і вибрались на висоту до 2800 метрів над рівнем моря. Це їх висотна межа в Терскей-Алатау. Вище, до 3100 метрів, тягнуться кущі арчі, ще вище — альпійські луги, а за ними йдуть голі скелі і сніг.
З лівого боку ущелини стоять мертві обгорілі стовбури ялин, видніються великі просвіти дощенту спаленого лісу.
— Киргизин спалив, — зауважує Набоков. — У шістнадцятому році, йшли вони цією долиною і спалили. Кибиток їхніх тут було, худоби, народу, малих дітей — не злічити. В Китай усе тікали.
В той час я був у Киргизії, добре пам'ятаю киргизьке повстання і його жахливі наслідки для корінного населення.
Протягом багатьох років царські чиновники і киргизькі багатії знущалися над бідним киргизьким населенням. Навіть за найменший спаш посівів і сінокосів у нього забирали худобу, стягали великі штрафи за порубку лісу і випас худоби в лісі, залишали поливні киргизькі землі без зрошення, примушували бідних переходити в гори, а їхні землі передавали куркулям за хабарі. Кочовики не зверталися до суду. Яка з того користь! Бідняк — мов та сова. Удариш сову каменем — сова буде вбита, а удариш сову об камінь — однаково сова буде вбита. Слабкий завжди зазнає лиха. І вони терпіли це лихо, тамуючи біль і обурення.
Та ось у 1916 році, саме в розпал імперіалістичної війни, військовий міністр видав наказ «про набір на військово-тилові роботи інородців».
За цим наказом в армію брали виключно бідноту. Привілейовані звільнялися від мобілізації, багатії завжди відкуповувались, наймаючи на своє місце «добровольців». У бідняків, крім того, забирали для воєнних потреб майно, коней, корів та іншу худобу, а потім брали і їх самих.
Усе це стало поштовхом до вибуху, який сколихнув у 1916 році всю Середню Азію. Спалахнуло повстання проти царизму, проти його чиновників, куркулів та баїв. Але воно було жорстоко придушене.
Бідні кочовики — киргизи і казахи, — і ті, що брали участь у повстанні, і ті, що не брали, вимушені були тікати в Китай. А за ними невідступно йшли війська, загони куркулів-переселенців і жорстоко розправлялися з відступаючими.
Біженці перебиралися через найнедоступніші перевали, встеляючи дорогу трупами людей і тварин. Знеможені кочовики, втрачаючи всі надії, бродили по Сінь-цзяну. Голод і хвороби косили їх тисячами. Щоб позбутися голодних ротів, батьки часто залишали по дорозі малолітніх дітей або продавали їх місцевим жителям.
Безвихідність часто примушувала загнаних людей повертатися, але їх ловили і знищували.
Тільки з приходом Радянської влади киргизи і казахи змогли повернутися на батьківщину. Зникла, нарешті, давня міжнаціональна ворожнеча.
Не одному мені пригадались ті страшні часи.
Серед загальної мовчанки раптом лунає протяжний спів. Прислухаюся і розрізняю слова пісні:
Айгир от менен, атап теє Арик кельди… Кайран ель…Це співає наш джигіт Нургаджа. Він був серед тих, хто в 1916 році тікав у Китай.
Худими стали коні й верблюди… Нещаснії люди… З шкур тварин робимо чув'яки… Нещаснії люди… Біля перевалу лиш каміння голе. Гинуть коні — зникли трави… Ледве йдемо… А за нами Лиш сліди криваві…— Якою дорогою ви йшли? — питаю Нургаджу.
