В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький
Чим же пояснюється це своєрідне явище?
Частково тим, що зима в Іссик-Кульській улоговині порівняно тепла. Крім того, вода в озері солонувата, і це перешкоджає її замерзанню. Із схилів гір в озеро впадає не менш як п'ятдесят річок, але жодна з них не виходить за межі озерного басейну, і це сприяє відкладанню солі. Та найголовніше, мабуть, те, що глибокі води озера постійно переміщуються, і одночасно змінюється температура їх. Над поверхнею озера часто гуляють сильні вітри. Одні з них віють з заходу, з Боомського міжгір'я, інші — з північного сходу, від перевалу Санташ. Буває й так, що вони дмуть одночасно, утворюючи в озері кругову течію, перемішуючи його води. Тому верхні шари води не охолоджуються, взимку не замерзають, дзеркальна поверхня озера ніколи не покривається льодом.
В Іссик-Кульській улоговині люди жили ще в глибоку давнину. Щедра природа нагородила її гори і долини соковитими пасовищами, водою і звірами, а це приваблювало сюди багатьох кочовиків. Вони розводили гут коней, овець, верблюдів, полювали на великих диких баранів — архарів, гірських кіз, антилоп…
Китайські літописці розповідають про племена «рудобородих усунів», які жили в II столітті до нашої ери поблизу озера. В одній з долин, недалеко від південно-східного берега Іссик-Кулю, була укріплена ставка усунів. Це сюди в 138 році до нашої ери китайський імператор У Ді надіслав посла Чжань Цяна з завданням привернути усунів на бік Китаю для спільної боротьби з степовиками-гуннами. Згодом гунни витиснули усунів з Тянь-Шанських гір у казахські степи. Сліди давніх усунів збереглися до нашого часу: ще недавно один з казахських родів називався сари усунь — руді усуни.
Кочове життя племен у районі Іссик-Кулю поступово змінювалося осілим, на берегах озера виникали поселення. В Іссик-Кульській долині часто бували руйнівні землетруси, і тому від цих стародавніх поселень не лишилось майже ніяких слідів. Але озеро і тепер час від часу викидає то стародавній посуд, черепки, то зброю, людські кістки… Під час відпливу відслонюється подекуди цегла стародавніх будівель, а в ясні дні у прозорій воді заток рибалки бачать залишки зруйнованих селищ.
Першим описав озеро Іссик-Куль китайський мандрівник Сюань Цзян.
«Воно має близько тисячі лі[29] в окружності, — пише Сюань Цзян. — Зі сходу на захід воно дуже довге, а з півдня на північ коротке. З чотирьох боків воно оточене горами, і багато потоків збирається в ньому, його вода зеленувато-чорного кольору, а смак її солоний і гіркий.
Води озера то лежать спокійно на всьому величезному просторі, то піднімаються і котяться бурхливими хвилями. Дракони і риби живуть у ньому, і час від часу на поверхню випливають дивовижні страхіття. Ось чому мандрівники, які їдуть по озеру, моляться, щоб небо дарувало їм благополучну подорож».
Мені пригадався цей опис тоді, коли пароплав під розмірений стукіт машини спокійно рухався по вже темній поверхні води.
«Про які страшні потвори говорив мандрівник?» думав я.
Коли під Іссик-Кульською улоговиною, майже замкнутою горами, з ураганною швидкістю мчать у протилежних напрямах могутні вітри, починається завихрення повітряних потоків, і над озером утворюються смерчі.
У ті часи глибоко вірили в існування драконів і страхіть. Можливо, що Сюань Цзян, не знаючи природи водяних смерчів, побачив серед грозових розрядів та блискавиць страшні вихрові стовпи, що мчали по розбурханому озеру, і вважав, що це — потвори, які нібито вийшли з водних глибин. Усе інше в його описі дуже близьке до дійсності.
… Вогники Рибачого поволі віддаляються і, нарешті, зовсім зникають. Зорі дивляться з глибини неба, і відображення їх, гойдаючись, блищить за бортом.
Громаддя гір обох берегів супроводять нас похмурими силуетами. Деякий час вони невиразні. Але ось на півдні починає світлішати. Це з-за широкої спини Терскей-Алатау випливає місяць. Краї гір вмить стають різкими, і сміливий гребінь Терскей з крутими зламами його високих веж вимальовується на небі, мов декорація велетенського старовинного замка.
Стає холодно. Від води тягне вогкістю. Розстеливши просто на палубі спальні мішки, ми залізли в них і незабаром міцно поснули.
На світанку нас розбудили розмови і човгання ніг на палубі. Шуму машин не чути; пароплав стоїть біля самого берега. Ще зовсім рано, і в повітрі відчувається та особлива свіжість, яка буває рано-вранці на гірському озері. Вода майже нерухома. Вона тихенько хлюпає біля борту і нехотя лиже рівний піщаний берег. За берегом — широкий степ, а за ним, далеко на півдні, — високі, порожевілі від світанку засніжені гори Терскей-Алатау. До них майже двадцять кілометрів, але ми відчуваємо холоднувате дихання їх льодовиків і снігів.
На піщаному березі стоїть з півсотні безладно розкиданих юрт. Це киргизький курорт Кой-Сара, який лікує дарами природи: сонцем, гірським повітрям і водою гірського озера.
Ми побачили курорт у перші дні його виникнення. Нічого, крім піску та юрт, там не було. Жодного будинку, жодного павільйону чи навіть простого навісу. Люди жили, харчувались і лікувались в юртах. Зате курортники почували себе справді на лоні природи.
Здавши пошту, висадивши прибулих курортників і забравши тих, що вже закінчили курс лікування, пароплав відчалив від берега і взяв курс на схід, до Каракола.
Через півтори години спереду почав
