В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Усе, здавалося, було гаразд. Через кілька днів ми почали нав'ючувати придбаних коней, щоб вирушити в дорогу. І тут трапилося те, чого ніхто з нас не передбачав. Не встигли покласти в'юки на коней, як вантаж знову був на землі. Коні ставали дибки, хвицали і, вирвавшись з рук, мчали до того табуна, з якого їх узяли.

Ми не врахували, що коні довго ходили в табунах і здичавіли. Тільки надвечір наші джигіти пригнали їх назад.

Довелося виправляти становище. Чотири дні ми вперто займались вихованням коней, поки вони, нарешті, не звикли до в'юків.

На початку серпня, залишивши стоянку за Каркарою, ми вийшли в долину річки Текес. Це головне джерело, де бере свій початок Ілі, найбільша, місцями судноплавна ріка Тянь-Шаню.

Цілий день ідемо по прямій, мов стріла, і рівній, мов скатерть, Текеській долині. Праворуч за течією — голі глинясті сланці; ліворуч — густі ялинові ліси, що нагадують насаджені людською рукою хвойні парки. На лівому березі Текесу відкривається на південь замкнуте куполоподібною вершиною міжгір'я Чубортал. Стрункі ялини вибігли на його схили і стоять там густою зеленою щетиною, а інші спустилися вниз і ростуть тут впереміж з тополями та колючою обліпихою.

Сонце ще високо, можна йти далі, але затишні зелені галявини немов кличуть до себе. Старший джигіт Нургаджа ніби читає мій погляд. Не встиг я й слова сказати, як караван звернув у тінисту ущелину. Коні, побачивши соковиту траву, зразу прискорюють крок.

У глибині Чубортал а стоять великі юрти. Кудлаті собаки, гавкаючи, кидаються до нас. Із юрт вибігають голі червонощокі діти: оторопілі, вони завмирають на місці, втупивши в нас здивовані чорні оченята.

Виходять господарі. Після взаємних привітань нас запрошують увійти в юрту.

Кругла ґратчаста стіна з дерев'яних планок закрита всередині матою, сплетеною з дикого злаку — чию; кожна стеблина мати обмотана кольоровою шерстю.

З цікавістю розглядаємо нескладний інвентар юрти. Адже багато хто з нас вперше потрапив у житло кочовика.

Біля задньої стіни, навпроти входу, стоять сундуки з кольорової шкіри; на них лежать м'які повстяні запони з барвистими узорами, стьобані ковдри, килими і нарядні сідла з металевими прикрасами. Це місце називається тер; воно призначене для почесних гостей і старших роду. Господарі стелять нам кошми і килими, а також скатерть для достархана[40].

Праворуч від дверей стоїть ширма. Це — арепе, місце для кухонних приладь. Там висить аяк-кап — великий конверт для дрібного посуду, пошитий з узорчатої повсті, басбак — мішечок для солі, зроблений з телячої шкірки, суску — великий дерев'яний ківш, яким розмішують їжу в казані, турсук — шкіряний мішок з кислим молоком для приготування сухого сиру. Ліворуч від арепе висить соба — великий мішок для кумису, пошитий із суцільної кінської шкури. В центрі юрти стоїть на вуглинах триніжок для казана — учаяк.

Кочове життя створило надзвичайно практичну і зручну конструкцію похідного житла — юрту. В цьому дивному житлі, яке не пропускає дощу, вітру і снігу, навіть у найбільшу літню спеку не жарко, а під час холодів — тепло. Повітря в юрті прекрасно вентилюється, проходячи струменем від дверей до широкого круглого отвору у верхній частині, через який виходить дим. Щоб перевезти юрту з місця на місце, досить двох волів або одного верблюда, а скласти її можна всього лише за півгодини.

На прохання нашої кіногрупи, господиня погодилася показати, як складається юрта. Займаються цією справою жінки. Не звертаючи уваги на тріск кіноапарата, вони швидко роблять коло з шести кареге — розсувних граток; до їх розвилок прив'язують довгі, трохи зігнуті жердини (уук), верхні кінці яких вставляються в отвори дерев'яного обода, що зветься тундюк; у залишений між ґратками проміжок вставляють вхідну раму, на яку навішують щільну запону — ешик. Вийшов кістяк юрти. Борти обкладають зсередини матами, зовні стягують широкою тасьмою, зверху і з боків накладають кошми і скріплюють їх вірьовкою. Юрта готова.

Редак дивиться на годинник.

— Сорок хвилин… — каже він. — На складання пішло сорок хвилин.

Від другої юрти чути голос Нургаджі:

— Ей, товариш експедицій! Байбича[41] кричить — гайда чай пить.

З нами входить в юрту казах у порванім чапані і тягне за собою ягня. До мене звертається Нургаджа:

— Байбича каже: будь ласка, не сварись. Коли хазяїн був дома, обов'язково два баран різав. Хазяїн зараз нема дома, — один ріжем.

Ми відмовляємось від угощення, джигіт жахається:

— Як можна відмовлятися! Я зголоднів! Казахський закон такий: хоч бідний, хоч багатий гість приїхав, — обов'язково баранчик ріжем.

Він тут же дістає з поясного чохла ніж, гострить його, потім править на халяві чобота і починає білувати ягня.

Готується обід. Господиня тим часом кладе на скатерть жарені в баранячому салі шматочки прісного рум'яного тіста — баурсаки. Її дочка, красива дівчина з безліччю чорних кісок і поетичним іменем Альмагуль[42], обходить нас з глечиком води і рушником, щоб ми помили руки. Потім нам подають ласу казахську страву — посічену печінку, перемішану з курдючним салом і локшиною, їдять цю страву пальцями, і росіяни називають її киргизькою мовою — беш бармак, тобто п'ять пальців.

Погостювавши, ми повертаємось у долину Текесу. На небі ні хмарини. Над юртами в'ється димок, у повітрі ледь чутний запах смолистої арчі[43]. Кінські підкови дзвінко цокотять по