В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Пролетарі всіх країн, єднайтеся!

ЧЕРВОНА ЮРТА

Каркаринського району

при ярмарковому комітеті

В юрті стоїть стіл з газетами і журналами, на стінах — плакати, лозунги, стінгазета комуністичного осередку ярмаркому.

Червона юрта — джерело радянської культури в кочових районах Казахстану і Киргизії. Це похідний штаб агітації і пропаганди, клуб і школа, що рухається гірськими стежками. Працівники юрти — бійці культурного фронту, на якому невтомно йшла запекла боротьба з віковічною темнотою, забобонами, з впливом мулл, манапів, баїв, з багатоженством, калимом[38], шлюбами з малолітніми, з поневоленням жінок, побутовими хворобами.

Тут же, на ярмарковій площі, ми вирішили розбити свої похідні палатки. Тільки-но почали забивати перші кілки, як нас обступив натовп цікавих. Вони піднімають поли палатки, заглядають всередину, безперервно запитують, хто ми, куди їдемо, що збираємося робити.

Ранком нас розбудив бравурний марш. Повз палатки проходять з оркестром групи кінних і піших. Сьогодні в зв'язку з офіціальним відкриттям ярмарку на площі відбудеться мітинг.

— Хлопці, ходімо й ми! — пропонує Багмут.

На імпровізованій трибуні стоїть кремезний казах — голова ярмаркового комітету. Довкола щільний круг слухачів.

Весь час приїжджають нові групи з прапорами.

— Джолдоштор! Товариші!

Натовп затихає. З трибуни ллється гаряча промова.

Таїрова перекладає нам слова промовця. Але більшість фраз я розумію сам. Оратор говорить про жорстоке поневолення царськими сатрапами середньоазіатських народів, про національне гноблення, про свавілля і хабарництво, про розпалювання національної ворожнечі між місцевим населенням і переселенцями. Жовтнева революція назавжди покінчила з свавіллям. Пригноблені національності одержали право на самовизначення. Завершено возз'єднання казахського народу в єдину національну радянську державу. Казахське населення одержало від Радянської влади кілька мільйонів гектарів землі, відібраних колись царизмом. Культурне будівництво ведеться в найглухіших закутках Казахстану. Червоний прапор — символ визволення трудящих усіх країн — майорить над Казахською республікою.

Оркестр грає «Інтернаціонал», кочовики гордо випростовуються в сідлах.

Після мітингу починається кок-бор — традиційна в кочових народів Середньої Азії кінно-спортивна гра. Швидко їдучи верхи, гравець повинен вирвати у противника і більше не віддати йому тушу козла. Ця гра під. силу тільки чудовим вершникам.

На галявину з'їжджаються і гарячать коней близько тридцяти вершників. У центрі майбутньої гри лежить туша чорного козла.

Лазієв розкладає свій триніжок і пригвинчує кіноапарат. Тут буде що зняти.

Високо вгору летить шапка. Це сигнал початку гри. Вершники блискавично кидаються до туші козла. Свищуть нагайки, стремена впиваються в боки коней, люди нагинаються до землі, десятки рук тягнуться до туші і рвуть її до себе.

Та ось із натовпу учасників гри виривається один. Пригнувшись до шиї скакуна, він тримає правою рукою щойно вихоплену в своїх противників тушу козла, яка зараз тягнеться по землі, а лівою шалено смикає вуздечку. Потім вершник рвучко кидає козла до себе на сідло і притискує його коліньми до луки. Кінь, відчувши, що від нього тепер залежить перемога, летить, мов стріла. Але переможця доганяють, коні збиваються в купу, противники хапаються за тушу, і знову кожен рве її до себе. З гиканням і свистом вершники на змилених конях мчать широкою долиною. Земля летить з-під копит, слідом за кіньми піднімаються хмари куряви.

Я вже не вперше спостерігаю цю захоплюючу гру. Правда, перше моє спостереження ледве не закінчилося сумно для мене. Під час однієї з подорожей по південному побережжю Іссик-Кулю мій супутник Джумбай Киргизбаєв запросив мене до своїх родичів на той[39]. Ми потрапили на свято, коли кок-бор був уже в самому розпалі, і під'їхали до гравців.

Мій кінь загорівся азартом і почав витанцьовувати піді мною, намагаючись і собі ввійти в гру. Я всіляко стримував його. Але як тільки гравці під'їхали близько до нас, коня вже не можна було вдержати. Він рвонувся вперед і втягнув мене в саму гущу бійців. Мене кидало то вправо, то вліво, і я вже поглядав, куди б мені краще впасти, щоб не потрапити під копита коней.

На щастя, Джумбай помітив серед гравців горе-вершника, підскочив і, хльоскаючи мого коня, відбив його від гурту.

Коли б не він, то навряд чи вдалося б мені винести з такої гри свої кістки цілими.

Після мітингу Багмут, Редак і я їдемо до кінних загонів, де торгують кіньми. Маклери, без яких на сході не обходиться жодна купівля-продаж, помітно пожвавлюються. Що ми за люди? Чи буде з нас яка користь?

Тут же стоять з нагайками в руках кремезні темнолиці і широкоскулі власники коней, які приїхали з далеких гір китайського Тянь-Шаню. Вони такі байдужі, ніби продажа коней їх не цікавить.

Маклер, старий хитрий циган, підводить нас до коня:

— Подивись, будь ласка, — справжній торгоут. Розумний, як людина, бистрий, як вітер, сильний, як верблюд. Найкращий для їзди в горах. Купуй, зовсім дешево продамо.

Гірський кінь низькорослий, з великою сухою головою, з невисокою холкою. Хвіст і грива майже завжди в реп'яхах, на спині джаури — садна від поганого сідлання. З ним поводяться жорстоко, сідлають уже з двох років, коли спина ще не досить зміцніла. А проте в гірських походах киргизького коня не зможе замінити ніякий породистий скакун.

За роки подорожування в горах ми навчилися цінити цю невибагливу, надзвичайно витривалу тварину. Крутими осипами, слизькими валунами, кам'янистими стежками, що звиваються над прірвами, рухалися вони, нав'ючені важким вантажем.

Знаючи, що значна доля успіху подорожі залежить від