В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький
На півдні, за зеленою гущавиною каракольських садів, нам видно пасмо гір Терскей-Алатау. А за ним — мета нашої подорожі — центральний Тянь-Шань.
На пристані до нас підходить смаглява, з чорними, як смола, косами дівчина в білому костюмі.
— Скажіть, товариші, ви не з української експедиції?
— Так, — відповідаємо. — А ви…
— А я ваш перекладач, — каже дівчина. — Фатіма Таїрова.
Як корінна жителька Каракола, Фатіма зразу ж бере на себе роль хазяйки — домовляється з перевізниками, розпоряджається, куди відправити багаж, а нас усіх запрошує до себе.
— Ходімо до міста пішки, — пропонує вона посміхаючись, — тут недалеко, всього одинадцять кілометрів, а вам тренування не завадить.
Охоче приймаємо цю пропозицію і вирушаємо в дорогу.
Незабаром зупиняємось біля високої гранітної скелі поблизу гирла річки Каракол, на береговому плато. Це пам'ятник Пржевальському[30]. На скелю спустився, розгорнувши крила, бронзовий орел. У його дзьобі оливкова гілка — символ миру, а під ногами — карта Азії з маршрутами подорожей великого дослідника. Нижче — невеликий хрест, і ще нижче — копія медалі з барельєфом людини, тіло якої спочиває тут же, під кам'яною плитою. Уважно читаємо скромний напис:
«Николай Михайлович Пржевальский — первый исследователь Центральной Азии.
Род. 31 марта 1839 г.
Ск. 20 октября 1888 г.».
Тут, недалеко від Іссик-Кулю, восени 1888 року стояв табір Пржевальського. В ньому дослідник повинен був провести останні приготування до своєї чергової, п'ятої вже експедиції.
Напившись під час полювання біля Пішпека заболоченої води, Микола Михайлович захворів на черевний тиф. Не підозріваючи, що захворювання серйозне, він звернувся до лікаря тільки в Караколі, коли вже було пізно запобігти тяжкому наслідкові…
Фатіма детально розповідає нам про роботу Пржевальського. У неї багато книг, присвячених великому дослідникові, і ввечері ми з цікавістю переглядаємо їх. узнаючи нове, згадуючи забуте.
Ось що писав у своїх спогадах заступник Пржевальського по керівництву експедицією В. Роборовський:
«Відчувши, що наближається тяжкий кінець, Пржевальський просив своїх друзів: «Поховайте мене неодмінно на Іссик-Кулі, на березі, але так, щоб не розмило водою. Напис — просто: мандрівник Пржевальський. Покладіть у труну в моєму експедиційному одязі».
Пам'ятник Пржевальському привертає увагу всіх, хто відвідує ці місця.
Місто Каракол тепер перейменоване на честь великого дослідника в Пржевальськ.
Довга вулиця імені III Інтернаціоналу, обсаджена високими пірамідальними тополями, приводить нас до самого центра міста. Будинки по обидва боки вулиці потопають у зелені.
В центрі міста базар. З одного боку стоять рядом селянські вози переселенців з різним їством, з другого — розташувалися дунганські та узбецькі ашхани — їдальні і чайхани з низькими нарами, покритими кошмами і килимами. Білобороді узбеки в чалмах, киргизи в хутряних шапках сидять, підігнувши ноги, в чайхані на нарах і поволі п'ють чай з піал. Димуча люлька — чілім — переходить з рук у руки.
Поруч, в ашхані, у великих ситах, поставлених одне на одне, варяться над парою пельмені, в казанах тушкується рисовий плов, кипить шурпа з баранини; біля плити піднімається пара від тільки що зварених баранячих голів і печінок. Дунганські повари підкидають у повітря тісто, скручують його, витягують, ділять на тонкі струни лапші і опускають в окріп.
В одній з чайхан сидить навпочіпки киргиз у чапані[31] з верблюдячої шерсті. У нього відкриті груди кольору старої міді. Киргиз розливає із чанаша[32] в піали кумис. Брудними пальцями він знімає з країв піали жир і прилиплу шерсть, облизує палець і знову обводить ним піалу вже начисто.
Просто на землі торговці розклали цупкі сірі кошми — повстини, якими покривають юрти, ширдаки — чудові узорчаті підстилки із збитої овечої шерсті, коржуни — переметні торби з тканої шерсті, аркани, збрую з сириці, прикрашену срібними бляшками, дерев'яні мисники та інші речі невибагливого кочового господарства.
Тут же, біля самих товарів, на низькорослих киргизьких кониках, на осідланих биках з протягнутою в ніздрі вуздечкою, на волохатих яках і кудлатих темно-коричньових верблюдах їздять покупці. Чоловіки у ватних чапанах; жінки в білих тюрбанах[33], дівчата в круглих шапках, опушених лисячим хутром, з-під яких виглядає безліч чорних кісок.
Базар — це обличчя міста. Переселенські підводи і узбецькі чайхани — це осідлий світ; вершники-киргизи, які приїхали за покупками з гірських долин, — це кочовий світ. На грані цих двох світів стояв Каракол — сполучне кільце між осілим і кочовим життям. Збудоване в 1869 році як військовий форпост для просування російських військ на південь від Тянь-Шаню, це місто було тепер аванпостом радянської культури, що наступала на останні залишки напівродового, напівфеодального побуту кочовиків.
У Караколі ми мали купити верхових і в'ючних коней, підібрати джигітів — коногонів і носіїв, підготувати в'юки.
З джигітами і носіями питання розв'язалося досить швидко. Багато місцевих жителів хотіли піти з експедицією. А от
