Том 7 - Леся Українка

Тут я звернула увагу на тоненьку біляву дівчинку-семилітку, дочку сусідки Алли Михайлівни. Я знала сю дівчинку. Мати її була учителькою і сливе по цілих днях ходила по своїх лекціях, а дівча, знудившись дома само, прибігало раз у раз до «тьоті Алли», що балувала його, цукерками годувала і часто брала з собою на музику. Обидві дівчини, мала і велика, були між собою у щирій приязні, я часто заставала їх за розмовою або якою дитячою грою; в такі хвилини Алла Михайлівна забувала свою «циганщину» і здавалася старшою подругою семилітки Лізочки, старшою хіба на два-три роки. Дівча почувало себе зовсім вільно в товаристві «тьоті Алли». От і тепер воно весело стрибало зо сходів на каміння, стараючись перескочити як можна більше каменів і вернутись на сходи, поки хвиля докотиться до берега. Жовті черевички і подол синього матроського убрання були вже зовсім забризкані водою; я звернула на се увагу Алли Михайлівни.

— А справді, Лізочко, годі вже тобі стрибати, та й взагалі тут вогко, ходім,-— Алла Михайлівна встала,— се добре, що ви прийшли сюди, може, я забарюся на місті, то попрошу вас одвести Лізочку додому, а тепер ходім в сад, противно тут,— мокро і гомін сей„.

Ми перейшли через вулицю в сад. Там у той час було мало публіки, більше няньки з дітьми, найбільше їх було коло гімнастики та гойдалки; туди ж побігла і Лізочка.

— Ви, Алло Михайлівно, збираєтесь верхи їхати? — сказала я.

— Ні.

— А чого ж ви в амазонці?

— Так, тепер мода гулять в амазонках.

Ми йшли з нею на головну стежку і вже проминули будку з музикантами, як вона раптом повернула назад до гімнастики.

— Лізочко! — гукнула вона.

Дівча підбігло до неї.

— Слухай, Лізочко, іди,— Алла Михайлівна говорила уривчасто, несміло,— іди на велику стежку, там... на довгій лавці... пан, читає газету... пан, ти знаєш... скажи йому, що ти... що ти тільки що була на гімнастиці і що... тьотя Алла з тобою... іди!

— Алло Михайлівно! — скрикнула я.— Лізочко, не йди! — Але дівча вже бігло швидко поміж лавками на головну алею і не чуло мого поклику.

— Алло Михайлівно! — повторила я мимоволі з докором.

Панночка тим часом сіла на найближчу лавку і швидко-швидко збивала з-під ніг камінці хлистом. Вона густо почервоніла, але виправдовувалась:

— Що ж я сказала? Я нічого не сказала... Лізочка його знає і сама підійшла б до нього...

Я вже мовчала і старалась не дивитись на її обличчя.

За хвилину дівчинка вже бігла до нас.

— Ну, що? — питала її Алла Михайлівна, забувши про своє збентеження.

— Нічого,— відповіла мала.

— Як нічого? ти ж бачила пана? що ти сказала йому?

— Я сказала, що я прийшла на гойдалку, і ви прийшли зо мною, що ви тут сидите.

— Ну, а він що?

— А він каже: «А, сидить? ну, добре, нехай сидить...» Потів взяв і пішов.

— Куди пішов?

— В курзал.

Алла Михайлівна поблідла і глянула наперед себе широко розкритими очима; гнів і розпач одбивався в них.

Я послала Лізочку на гойдалку і почала вмовляти Аллу Михайлівну йти додому, але вона не хотіла.

Згодом ми почули чиїсь кроки на стежці, закритій від нас кущами, і голос, що мугикав шансонетку:

C’est pas de la soupe ca,

C’est pas de la soupe ga.

— Іде...— шепнула панночка і раптом випросталась гордо.

Справді, з-за кущів вийшов Анатоль і наближався до нас своєю недбалою ходою; порівнявшися з нами, він торкнув рукою свою шапочку, кинув крізь pince-nez невиразний погляд на Аллу Михайлівну і подався далі до брами. Через скілька кроків він знов завів:

C’est pas de la soupe ga,

C’est — du — chocolat!.1 —

вийшов з брами на вулицю і зник у юрбі.

Алла Михайлівна схопила мене за руку і здавила так, що я мало не скрикнула. Я глянула на неї: обличчя у неї було таке, що вона от-от мала заридати.

— Алло Михайлівно! схаменіться! ходім звідси, ходім! — і я повела її в курзал, в уборну.

Там вона впала на канапу і смазматично заридала. Потім зірвалась, ухопила мене за руки і, стискаючи їх та припадаючи до мене, заговорила поміж риданням щось невиразне, як маячіння.

— Так... так і треба... Ненавиджу... його... і себе... ой, болить, болить, тут болить...— і вона схопилась за груди.

Я дала їй води, переждала перший напад, потім порадила їй їхати додому, бо навряд чи могла б вона йти. Вона встала і подалась до дверей, однак спинилась, мов що згадала, підійшла до дзеркала, поправила волосся й циліндра, попросила у мене мій вуаль, зап’ялась ним і тоді вже пішла. Я покликала Лізочку, посадила її у фаетон з Аллою Михайлівною та й сама мусила поспіша-тись додому, бо по набережній свистів вітер і розлютоване море кидало бризки дощем геть аж до магазинів на набережній. Але небо синіло, як і перше, і сонце вигравало гарячим золотом на заломах велетнів хвиль. То була весела літня буря...

Тої ж доби увечері сиділа я собі дома і писала листи. Коли се хтось постукав у двері. Я не сподівалась нікого до себе в гості, думала, що, може, служниця хоче увійти, отже я промовила: «Зайдіть!», не покидаючи писання. Двері рипнули, але ніхто не ввійшов. Я обернулась. Дивлюсь — на порозі стоїть Настасія Іллінічна!

— Настасія Іллінічна! ви? що? Може, з панночкою не гаразд?

— Ох, не гаразд, не гаразд, баришня-голубушка! Я вже й не знаю, що се таке? вчора ще були зовсім здоровенькі, а сьогодні головка ранком заболіла. Я казала: не йдіть, панночко, на музику, вітер, ви нездужаєте. Так де ж тобі — не слухають. А тут ще та Лізка причепилась... От і біда. Ах, «грехи»!..

— Що ж, Алла Михайлівна дуже слаба?

—