Том 7 - Леся Українка

— Іншу... яку ж?

— Не знаю ще, яку-небудь спокійнішу.

— Я не люблю «добродетельных» книжок pour les

enfants sages!2 '

— Ми виберем що-небудь без «добродетели и порока».

— Ну да, больничну літературу, для сухотників. Що ж, мені се якраз до речі...

Вона починала капризувати.

— Як хочете! — сказала я.— Будем читати Gyp’a, тільки вже не сьогодні. Вже пізно, вам спати пора, та й мені буде страшно йти додому. Добраніч!

Я одяглась, попрощалась і подалась до дверей. Алла Михайлівна завернула мене:

— Ходіть сюди. Ви сердитесь?

— Запевняю вас, що ні.

1 «Напівдіви», «Небилиці», «Для читання у ванні» (франц.).-

Ред.

2 Для розумних дітокі (франц.).— Ред.

— Quelle cachottiere! 59 Ну, добраніч... Принесіть завтра книжку, будем читать,— вона усміхнулась і слабо стиснула мою руку.

Коли я прийшла другого дня, Алла Михайлівна лежала ще, але не в ліжку, а на кушетці, одягнена в довгий сіро-блакитний пеньюар. Обличчя у неї було свіжіше і погляд спокійніший.

— А що, принесли книжку? — зустріла вона мене.

— Принесла.

— Яку?

— Тургенєва.

— А, Тургенєва...— протягла вона апатично.

— Простіть, справді, я повинна була б думати, що, може ж, ви його недавно перечитували.

— Перечитувала? Ні, я його не читала. У нас «класиків» проходили тільки до Пушкіна. Правда, в хрестоматії було там щось, «Бежин луг», здається, і ще не пам’ятаю що... так, дитяче... А се, що ви принесли, інтересне?

— Не знаю, як вам здасться.

— Ну, читайте, побачимо.

Я розгорнула книжку і прочитала епіграф.

Счастливые годы, веселые дни,

Как вешние воды, умчались они...

Алла Михайлівна поправила подушку і лягла вигідніше.

Прочитавши перших дві-три сторінки, я спинилась, щоб одвести голос, і почула голосне мірне дихання Алли Михайлівни,— вона спала, підклавши руку під щоку; з-під подушки виглядала клинчиком червоняста обложна «Amour moderne»...

Алла Михайлівна швидко поправлялась, тільки ще не виходила на місто. Вона частенько присилала мені записки, просячи одвідати її. В записках завжди були скарги на несвітську нудоту, і справді видко було, що панночка нудилась: в рухах її пробивалась апатія, в голосі нервовість. Розмова її часто переривалась позіханням. Часто ми просиджували цілі години мовчки над яішм-небудь шиттям. Навіть в убранні Алли Михайлівни з’явилась недбалість, вона все більше ходила в пеньюарі і покинула завивати волосся.

Тим-то я трохи здивувалась, коли застала її одного разу перед дзеркалом, чепурну, завиту. Вона припудрювалась, повертаючи голову то в сей, то в той бік, як горобчик.

Побачивши мене, вона схопилась і жваво покликнула:

— Ах, «милая»! от добре, що ви прийшли, я вам покажу свої обновки! Се мені мама прислала сьогодні. Дивіться! Та де ж се вони? Настасія Іллінічна! Десь чорт ухопив мої обновки!

— Ну, ну, вже знов споминаєте погань, прости господи! — воркотіла бабуся, але видно, що вона тішилась поворотом доброго настрою у своєї панночки.

Настасія Іллінічна дістала з комода старанно зложені речі: блузки, стрічки, кружево, новий купальний костюм і т. ін. Алла Михайлівна тішилась тим усім, як дитина.

— Ах, просто Москвою запахло! Се все з Кузнецького моста!.. І якби ви бачили того, хто привіз сеє все!

— А хто ж привіз?

— «Малиновый чертенок»! — панночка залилась смі

хом.— От не сподівалась я його тут бачити і, правду кажучи, було зовсім забула про нього. Я його знала юнкером, такий він був незграбний, смішний, на устрицю похожий. А тепер — дивлюсь: гвардієць, форма

«с иголочки», fichu turlutu-tu! Куди, куди! Мені тільки досадно, що він мене застав такою шлиндою*, в капоті, нечесану. Ну, нічого, він ще зайде за мною, щоб іти на лотерею, тут ми йому не ту музпку покажем! — вона моргнула і знов засміялась.

Я завважила їй, що давно вже не бачила її такою веселою.

— А що мені? Не жалобу ж мені надівати. Plaisir passe, joujou casse! 60 Будем клин клином вибивать.

Эх, жги, говори, говори!

Ух!.. Скажіть, ви були коли-небудь закохані?.. Ха-ха-ха! Як ви зараз їжаком настобурчуєтесь! Ха-ха-ха,

як сѳ забавно... Ну, то скажіть принаймні, які вам більше подобаються, брюнети чи блондини?* Мені блондини— тепер!.. Слухайте, чого ви на менЬ так дивитесь? '

Я не знала, що їй сказати, і мовчала. Алла Михайлівна насупилась.

— Я бачу, що вас шокірують мої манери. Що ж, я не англічанка і — не риба. Тільки вже й я не знаю, чи то дуже ввічливо показувати людині, що вважаєш її «блаженненькою»

— Алло Михайлівно,— запротестувала я, але вона перебила мене:

— Ах, нема чого, краще «на чистоту». Я не така дурна, теж розумію. І, правду кажучи, мене начинав дражнити votre petit air de soeur grise 61.

— Алло Михайлівно! — почала я, і мене саму вразив різкий тон голосу мого.— Я, властиво, не розумію, чого вам треба від мене?

— А того, що я ненавиджу скритності і контрадан-сів. Я була з вами така щира.

— На те була ваша воля...

— Себто ви хочете сказати, що мене ніхто за язик не тяг... Але я була така одинока...

— Себто «на безлюдді»? Ну, значить, ми поквитались компліментами.

Я чула, що трачу владу над своїм голосом і тоном.

— Не в компліментах діло... Я тільки хочу, аби ви

знали, що я помічаю, як ви корчите з себе miss