Том 7 - Леся Українка

— Оця, червона, нічого собі, але не для дня,— для вечора. Оця, блакитна, мені часом до лиця, але не сьогодні. Ви, певне, думаєте, що мені блакитне ніколи не до лиця? Помиляєтесь: я з тих чорнявих, що мають право і на блакитне... Ну, скажіть же, що мені надіти?

Може, оцю, шотландську? Вам мусить подобатись: просто і строго.

— Ну, не дуже-то строго,— усміхнулась я, глянувши на шовкову блузку з шотландської картатої, синє з червоним, матерії, з дорогими прошвами і стрічками.

— Вам ще й се не строго? — здивувалась панночка.— Ну, то ви квакерша, коли так. А я все-таки се надіну, се буде simple et distingue50. А щоб вам догодити, надіну не сіру шовкову спідницю, а чорну вовняну. Няня, давайте чорну спідницю!

— Тепер уже чорну? вона ж не вичищена, ви ж сього ранку її так вдостоїли...

— То чистіть зараз, та скоріш! Стійте, стійте, дайте перше спідню червону шовкову спідницю, бо я не знайду, тут сам чорт ногу зломить, шукаючи...

Бабуся хутенько знайшла потрібне убрання і вийшла в садок чистити чорну спідницю. Панночка, одягаючись, так зашелестіла і зарипіла шовками, що нерви мої не витримали сього прикрого для мене шелесту, і я вийшла й собі слідом за бабусею.

В садку, на садовій канапці вже була розіп’ята чорна спідниця, і бабуся то била по ній прутом, то чистила щіткою, все щось мимрячи сама до себе. Побачивши мене, вона зараз вдалася до мене з фамільярністю, властивою старим слугам, надто московським:

— Чисте горе мені з баришнею51, з Аллою Михайлівною, значить. Отак, як бачите, день у день, одно чисть, одно витріпуй, та ще й так: робиш, стараєшся, от, думаєш, догоджу! а воно, дивись, уже й непотрібне, подавай інше. Се ще б і нічого,— дело господское 52 та тільки ж у них усе так, прости господи, без толку. І в кого вона така вдалась? Здається ж, родителі — хорошие господа 53; папаша — генерал, мамаша — професорська дочка, сестриці старші в інституті вчились, за хороших людей заміж повиходили. Охо-хо, все то балощі! Найменша, мизиночка, та ще от господь послав іспитаніє — на здоров’я занепала. Хоч би помогла цариця небесна тут поправитись. Уже що тим дохторам плачено, уже що тих грошей по всіх усюдах розсіяно — і-і-і, не злічити!

З одчиненого вікна чутно було голос Алли Михайлівни, що виводив з притиском на ферматах:

До самой зари, до рассвета Оп жарко меня целовал..,

Панночка сиділа коло вікна за столиком перед дзеркалом, на столику горіла спиртова лампочка і грілися щипці для завивання волосся. Від часу до часу панночка відділяла пасмо свого чудового чорного волосся, навивала його на щипці і тоді воно тріщало.

Няня понесла в хату вичищену спідницю, і за якийсь — досить довгий — час Алла Михайлівна вийшла з хати убрана, в червоному капелюшику і з червоною парасолькою в руках.

— Ходімо трохи пройдемось,-— сказала вона мені, беручи мене за руку.

— Гаразд,— відповіла я,— до речі, мені вже й додому пора, як бачите, я вже й забарилась.

— Ну, додому ще поспіете! Ми от підемо через сад отеля «Россия», а потім зайдемо в міський сад на музику — вже хутко шоста година,— тут вона глянула на маленький годинник, пришпилений брошкою-кокардою до станика,— еге ж, послухаємо музику, подивимось на людей, там, певне, зустрінемо Анатоля, я вам його представлю.

— Ні, вже пощадіть мене від такої знайомості, принаймні хоч сьогодні,— сказала я, сміючись.

— Ага, просите пощади, боїтесь за свій спокій! — дражнила мене Алла Михайлівна.

— Справді, боюсь,— відповіла я.— Сьогодні море, он дивіться, яке гарне, отож я боюсь, коли б пан Анатоль не зіпсував мені враження своєю особою і розмовою.

— Чого ви так гостро до нього відноситесь, хіба ви його знаєте?

— Його не знаю, але таких, як він, бачила доволі, «серцеїд» — се далеко не новий і не оригінальний тип.

Розмовляючи так, ми йшли кипарисовою стежкою вниз до вулиці, тією самою стежкою, що, здавалось, кінчалася морем, але в дійсності вона кінчалася сходами, доволі крутими, і замикалася зеленою хвірткою; та зелена хвіртка була немов границею зеленої країни, з якої ми, власне, виходили. На вулиці було страшенно гаряче; тонкий, пухкий, білий порох вставав над дорогою, мов Дим, навіть від найменшого доторкання, а тут ще над вулицею будувались дві великі кам’яниці і раз у раз проїздили з навісним брязкотом вози, навантажені будівничим матеріалом, через те цілі стовпища куряви застилали світ і сивим шаром укривали придорожні кипариси, туї та інші дерева, що оточували, немов високим муром, панські вілли, яких було багато на сій вулиці, далекій від центру і базарів.

Алла Михайлівна на вулиці прискорила ходу і старалася якмога закритись від куряви парасолькою; з одного боку вона досить високо підняла чорну спідницю, так що спідня, червона, миготіла як жар; з другого боку сукня черкала по землі і вже була сива од куряви, але панночка того не завважала.

— Фу! — промовила вона, скопиливши носика.— Як бридко стало на сій вулиці, відколи сі доми стали будуватись. І що за дурна фантазія — розвозитись будувати, коли починається сезон,— будували б собі зимою, коли нікого нема.

— Як то, нікого нема? — сказала я.— В Ялті цілий рік живуть люди.

— Ах, я про тих не думаю! Але ж зимою тут нема нікого de la societe 1. Подумайте, в якому виді я прийду на музику!

— Справді, шкода вашого убрання,— завважила я, думаючи про Настасію Іллінічну, що так старанно чистила ту спідницю.

— Убрання то не шкода, я тут у сій противній Ялті одягаюсь, мов куховарка,— нізащо не пішла б так по Москві! Але мене шкода: при таких злиденних костюмах треба, щоб хоч натуральна