Том 7 - Леся Українка

— Що таке?

— Так, здається, звалась та англічанка, що поїхала до якутів? «Утешительница прокаженных»! Вона ще в Москві гроші збирала на церкву для них. Напевне, і вона їм духовно-моральні книжки читала... Все ж таки нехай і вони послухають...

— Коли не заснуть! — перебила я.

— Іменно, коли не заснуть! — підхопила Алла Михайлівна.— Що ж робить, «куда нам, дуракам, чай пить»! Море, поезія, природа, ідеї...

— Ми з вами, скільки пам’ятаю, ні про які ідеї не говорили.

— О, звичайно! «Не мечите бисеру перед свиньями!»

— Або, як у нас кажуть: «Шкода мову псувать!» — зірвалось у мене.

— Что вы?

Я не повторила і спустила очі додолу, бо чула, що у мене був «темний погляд», повний непримиримого, фатального антагонізму...

В сю хвилину в сусідній хаті почувся чийсь голос і бренькіт шпор.

— До вас гості,— сказала я, — прощайте.

— Прощайте! — відказала Алла Михайлівна і повернулась до дзеркала.

Я вийшла.

Проходячи сусідню хату, я побачила молодого офіцера в гвардійській формі; він стояв коло вікна, зало-живши руки за спину, мені видко було тільки його потилицю з проділом. Він оглянувся на мене, але зараз же повернувся знов до вікна.

Прудкою ходою пройшла я через сад і подалась вулицею навмання, сама не знаючи, куди я йду. Мені було досадно і на себе, і на Аллу Михайлівну; ся розмова лишила в мені якийсь гіркий несмак; але миритись, брати назад свої слова у мене не було бажання. Те, що межи нами зайшло, не було непорозумінням, я се почувала, мені тільки хотілось, щоб воно скоріше стало пережитим і забутим фактом.

Блукаючи вулицями, я дійшла до міського саду. Там, коло брами, висіли анонси про лотерею, що мала відбутися того ж дня тут у саду. Публіка вже сходилась, і музиканти сиділи на своїх місцях в оркестровій будці. Я й собі замішалась у щільну юрбу,— хтілося розбити чим-небудь свої враження.

В саду було тісно. Ятки, побудовані навмисне для лотереї і добродійного базару, звужували і без того не дуже широкі алеї, люди ходили парами і гуртами, штовхаючи мимохіть одні одних. Юрба розбила ногами грубий морський пісок, так що жовтувата курява здіймалась в повітрі і колихалась над головами в яскравих капелюшиках, в ясних шапках та брилях і в чорних циліндрах. В алеях було душно, хоч, властиво, спека вже спала, бо сонце схилялось за гори. Запах від квіток, пахощі від туалетів і хусточок, газ від ліхтарень, що сьогодні для параду були зарані запалені, пах кипарисової живиці і курява,— все те мішалося і робило повітря важким, немов напоєним хлороформом. І люди були немов наркотизовані,— вони ходили від ятки до ятки, брали білети, вибирали премії, обкидали один одного паперовою січкою, тими ялтинськими «конфетті», але все якось мляво, неживо. Інші сиділи на лавках, розглядали публіку, деякі дами були в діамантах, декольтировані, мов на бал, з неймовірними куафюрами і капелюхами, вони робили жести, усміхались, але чогось здавалось, що то не живі люди, але воскові штучні фігури. Над усім панував якийсь примус, немов сон, так і здавалось, що от-от сі люди позіхнуть, протруть очі, здивовано глянуть один на одного і розійдуться.

Але ні, музика вдарила, юрба стрепенулась, та не розійшлась, а тільки заходила швидше, паперова січка замигтіла барвистою метелицею, колеса з лотерейними білетами закрутились, як млинки. Гамір людських голосів змагався з музикою. Стало ще тісніше, якось па-морочно... Я сіла на перше місце, яке трапилось. Коло мене сиділи якісь дами, одна в жовтогарячому убранні, і волосся у неї було подібної барви. Поруч із нею був пан,— то був Анатоль. Дама голосно з ним розмовляла по-французьки грубим контральто, з вульгарним, але чисто французьким акцентом, називаючи свого кавалера monsieur Toto63. Вона заставляла його купувати лотерейні білети, квітки, скойки і т. ін. у кожної панночки, що проходила з кошиком або з колесом повз нашу лавку. Monsieur Toto купував білети, і квітки, і скойки, але мав при тому досить маркітну міну... Від брами до павільйону з музикою прибували все нові гурти людей. В одному гурті блиснули ясні гудзики та еполети і залунав дзвінкий сміх. Я відразу «пізнала сміх Алли Михайлівни. Вона йшла під руку з гвардійцем, убрана в блакитну прозорчасту сукню, на голові мала білий капелюшик, легкий, мов пушинка. Очі у обох грали, усміхи цвіли. Офіцер ніс у другій руці її білу пелеринку і злегка помахував нею, він теж усміхався і заглядав їй в очі; вона часом спинялась, віддалялась трохи від свого кавалера, з веселим сміхом відхиляла голову, її струнка постать колихалась, потім вона з грацією котенятка знов наближалась до нього. Видно було, що вони вже добре познайомились і порозумілись.

Проходячи коло Анатоля, вона підвела голову і глянула на нього, згорда прижмурившись. Анатоль поспішно зняв шапку.

Гвардієць нахилився до Алли Михайлівни, як видно, щось питаючи.

— Ні, я не знаю сього пана, він, певне, помиливсь,— відказала вона голосно, хитнувши головою, так що блакитні високі квітки заколихались на капелюшику.

Пара проминула, за нею ішли другі пари, з подібними жестамп, з подібним сміхом... Часто сміх той перебивався кашлем, а очі світились і обличчя палали — може, від веселощів, може, від задухи, а може — від сухот? Се ж була курортна публіка. Вона прибула сюди, щоб залишити морю і горам свої болі, щоб визволитись від своїх недугів. Чи визволиться ж? і що визволить її?

Я протовпилась крізь ту щільну юрбу і вийшла на набережну, потім на сквер. І там було людно, але вже не так тісно, як у саду. Свіжий вітрець подихав і коливав біля причалу човни з вітрилами. По затоці снували байдарки, оддалік біліли фелюки*, мов зграя лебедів, тихо плинучи вгору до горизонта, немов розтаючи. І мені забажалось поплисти за ними услід.

Я найняла собі човна з вітрилом.

— Куди ж правити? — спитав гребець.

— Просто так,— і я показала рукою на горизонт.

Вітрило надулось, хвиля загомоніла, і човен помчав

прудко, мов чайка морська; перелетів затоку, поминув мол і загойдався широкими розмахами. Се ми виїхали «на чисте», як кажуть моряки.