Том 7 - Леся Українка

Мені здавалось, що вона напрошується на компліменти, але топ у неї був щирий.

— Справді, тут неможливо гарпо убратись. Ну, от, наприклад, мій капелюшик: вчора я збігала всю Ялту і знайшла оце дрантя за десять рублів. А швачки тут, а магазини? — і дорого, і бридко!.. Страх, як тут усе дорого!

Мене здивував сей незвичайний у неї приступ економності.

— Мені здавалось,— промовила я,— що вас не дуже лякає дорожнеча.

— Так-то так, а все-таки... Мені татко дав тисячу рублів на сезон, я доїхала, прожила два з половиною тижні і, знаєте, скільки маю тепер? Двісті рублів! Ха-ха-ха! — вона весело і дзвінко засміялась.

В сю хвилину назустріч нам ішов молодий робітник

з відром зеленої фарби в одній руці і з великим квачем у другій; з квача капотіла фарба і лишала на білому закуреному тротуарі зелену доріжку, неначе висипану дрібним листям. Робітник був ще дуже молодий, утлий хлопець; відро було для нього тяжке, піт котився рясними краплями з-під низенької смушевої татарської шапчини на темне, мов бронзове, чоло; хлопець якраз утирався замазаним рукавом, порівнявшись з нами, і через те його квач прийшовся якраз врівні з червоним капелюшиком Алли Михайлівни, так що мало не лишив на ньому зеленого листочка. Алла Михайлівна відхилилась так раптово, що мало не штовхнула мене з тротуару, і скрикнула хлопцеві:

— Посторонись, любезный, посторонись! От муж-лан! — додала трохи тихше.

Хлопець трохи збочив і руку з квачем заложив за спину, щоб не зачепити панну, але при тому кинув такий погляд у наш бік, що мені стало ніяково. Не знаю, чи завважила той погляд Алла Михайлівна і чи вміла вона прочитати в ньому і зрозуміти той страшний, фатальний антагонізм,— темніший, ніж чорні очі молодого робітника. Не знаю, чи й хлопець побачив той погляд, що панна кинула йому вкупі з презирливими словами. Але я бачила обидва погляди, і мені стало страшно — в них була ціла історія.

Хлопець давно вже поминув нас, а я все думала про його темний погляд, і, може, через те пусті речі, безжурне щебетання моєї бесідниці робили на мене якесь тяжке, сливе тригічне враження... Бідна «червона шапочка», бігає собі по густому лісі, ганяючись за барвистими метеликами, не думаючи, що буде, коли сонце зайде і кривава заграва розіллється по лісі, пташки замовкнуть, метелики поховаються під листочки, а серед темних кущів засвітяться диким вогнем вовчі очі.

— Mon petit Chaperon Rouge, ne va pas dans la foret! 1 — я незчулась, як промовила се вголос.

— II у а 1ѳ loup qui va te manger докінчила панночка і засміялась.— О, не бійтесь, я того вовка не боюсь, у мене єсть на нього свої заміри.

Я глянула на неї здивовано: «Які заміри? Які можуть бути у неї заміри?»

Вона все весело усміхалась.

— Я знаю, ви натякаєте на Анатоля...

Ах, от що!.. Прийшлось мовчки прийняти такий зворот розмови.

— Ви, може, думаєте, що я вже «страждаю»? О ні! Тільки він мене інтригує, се правда. Знаєте, яка думка займає мене? Взяти б і закрутити голову сьому серцеїду, та так закрутити, щоб він просто збожеволів, а тоді сказатп: «Adieu!» —і поїхати собі в Москву, а він тут нехай «страждає». От була б штука! Чорт меня побери! — вона тільки що налагодилась по-циганськи «взвизгнуть», але завчасу втрималась і затулила рота рукою.— Що се я, божевільна? адже ж ми на вулиці!

Ми, власне, стояли вже перед входом в сад отеля «Россия». Алла Михайлівна спинилась, згорнула парасольку, вибила нею порох на своїй сукні, потім хусточкою обтріпала парасольку і блузку, попросила мене подивитись, чи в порядку її волосся і капелюшик, сховала хусточку, знов розкрила парасольку і підібрала сукню, на сей раз краще уважаючи на симетрію. Властиве, тепер не було великої потреби підіймати сукню, бо в саду стежки були висипані морським грубим піском, а вулиця з курявою знов зосталась за хвірткою.

Ми йшли стежкою через сад, раз по раз стріваючи наряджених дам з гордими мінами і паничів, що йшли модною походкою, ступаючи на п’яти, розхитуючись і здійнявши плечі вгору.

— Алло Михайлівно,— заговорила я,— пащо вам здався той Анатоль? Залишили б ви краще сю «штуку», як ви се звете.

— Нащо він мені здався? Кажу ж вам, се мене інтригує. І знаєте, що я вам скажу? Вам се повинно подобатись,— я се роблю почасти для ідеї.

Я тільки глянула на неї широким поглядом.

— А так, для ідеї — реваншу! Він, певне, вже немало жінок заставив страждать, так от же нехай тепер спокутує.

— Ні, Алло Михайлівно, мене ваша «ідея» не чарує.

— Чом?

— Бо сей ваш «реванш»... як би вам сказати?., от, як у вас у Московщині кажуть: «Овчинка выделки не стоит» 54.

Алла Михайлівна раптом почервоніла.

— Що ж робити! я до інших ідей не здатна, се не моя спеціальність — ідеї... А звідки ви знаєте, що не стоїть «выделки»? Все ж таки ви не знаєте Анатоля.

Мені здалось, що її трохи образив мій тон, і я постаралась змінити розмову. Взагалі розмова з Аллою Михайлівною почала втомляти мене, теми у нас мінялись часто, швидко й без мети, як барвисті шкельця в калейдоскопі. Я була рада, коли ми спинились перед брамою міського саду, де снувалась публіка, входячи і виходячи.

Я подала руку Аллі Михайлівні.

— Бувайте здорові, тут ми розійдемось: я піду додому.

— Як же се? — запротестувала вона, затримуючи мою руку.— А я думала, що ви підтримаєте мені компанію в саду! Якось навіть непризвоїто самій проходжуватись.

— Ну, нічого, у вас багато знайомих, кого-небудь знайдете,— почала я вмовляти її, коли завважила, що вона мене не слухає, а дивиться кудись у глибину вхідної алеї розпаленим поглядом.

— Анатоль іде! — шепнула вона мені, стрепенувши

мою руку. '

Оддалік показався панич у ясному англійському костюмі, в жокейській шапочці і з хлистом у руці. Він ішов тією самою модною