Том 7 - Леся Українка
— Слухайте, Алло Михайлівно, я не буду читати вам мораль, бо все одно ви її слухать не будете, а тільки скажу, що краще залишити француженкам тії реванші,— нам, слов’янкам, вони не по темпераменту.
Алла Михайлівна стрепенулась.
— Француженкам? хіба ви що знаєте? чули про неї?
— Про кого? — здивувалась я.
— Про mademoiselle Girod, ту руду француженку! Вона руда, як вогонь, і вбирається звичайно в зелене.
— Бачила якусь подібну, але що нам до неї?
— Вчора Анатоль сказав: «От mademoiselle Girod, напевне, була б одважніша вас, il n’y a que les frangai-ses pour ces escapades la!» 1 Ви так мовби чули се. Скажіть, як вам здається тая Girod? правда ж, вона погана, як смертний гріх?
— Не знаю, справді, я не придивилась. Однак, Алло Михайлівно, тут гаряче стояти. Може, ходім в читальню?
— Ах, що ми там не бачили? Там ще гірше, бо Душно.
— Ну, то ходім погуляємо в парк, чи що.
— Бійтеся бога! така спека! я тільки що з гори, та й знов на гору?..
— Ну, не хочете ходити,— поїдьмо човном, сьогодні вітрець, під вітрилами було б чудово!
— Щоб я поїхала на човні, та ще під вітрилами? — Алла Михайлівна замахала руками.— Нізащо в світі! Мене захитає зараз. Та я й взагалі не люблю вашого «прекрасного» моря; як дивлюсь на те коливання, то якось тошно робиться. Мені здається, що то більше так, для годиться розпадаються: ах, море! ах, море! А як сказати по щирості,— вода, та й годі. Ми не земноводні...
Мене починала дражнити і ся розмова, і спека, і я вже думала, як би мені втекти від Алли Михайлівни. Коли се вона разом змінила тон.
— Милая, голубочко, ходім їсти морожене!
Вона сказала се так якось по-дитячому, щиро, що моя досада на неї минула.
— Ну, гаразд,— згодилась я, усміхнувшись,— тільки я не хочу тут в саду, якось противно серед дороги.
— Ні, ні, ми підем у павільйон, се ж на морі, вам повинно подобатись. Ви будете собі на своє прекрасне море дивитись, а я на людей.
— Хто більше побачить!..
Ми пішли їсти морожене в приморський павільйон. Алла Михайлівна зайняла місце за крайнім столиком, найближчим до вулиці, я сіла за тим же столиком напроти. Море тут же коло нас билося об стовпи. Я поглянула вниз на нього, і мені стало жаль «свого прекрасного моря»,— його темно-зелена оксамитна хвиля ледве просвічувала з-під сміття: шкурки з кавунів, насіння, жовті смуги і якісь червонясті завої напливали від байдаків і парохода з нафтою, що, власне, вигружався в пристані. Там же стояв, розводячи пари, другий пароход, з вуглем, чорний, плесковатий, мов черепаха,— він кидав короткими вибухами дим з труби і розпускав сажу по всій пристані. Маленький катер 58 з дрібним і проникливим ляскотом виїздив за мол, човники на веслах і на парусах снувались по затоці. Перед купальнями виринало безліч людських голів. Гомін, свистки, гукання, дзвінки... І все-таки увесь той гамір не міг покрити гомону переможного моря; увесь той бруд покривав тільки прибережні хвилі, а там, за пристанню, розстилався чистий, синій простір, і не було на ньому плям, тільки одблиски хмар золотистих по ньому гуляли, а далекі човни з вітрилами здавались великими білими метеликами. Горизонт починав мене вабити непереможно...
Коли се Алла Михайлівна торкнула мене і скрикну-ка. Я обернулась.
— Дивіться, вони! — Алла Михайлівна показувала мені поглядом на набережну.
Посеред вулиці їхала пара верхівців — пан і пані, їхали швидко, вчвал, вимахуючи нагайками, тільки порівнявшися з павільйоном, трохи затримали біг свій. Я пізнала в панові Анатоля. Пані я не знала. Вона була огрядна; на рудому, червонястому волоссі стриміла зелена жокейська шапочка, такої форми, як і в Анатоля. Анатоль, видно, побачив Аллу Михайлівну, зняв шапочку і широко махнув нею в повітрі, потім спустив низько, мало не до стремена. Руда пані повернула голову в наш бік, засміялась і схилилась до Анатоля, щось, певне, говорячи. Далі вони знов вимахнули нагайками і помчали геть.
Алла Михайлівна сиділа почервоніла, скляна ложечка в її руці дрібно цокотіла об мисочку з мороженим. Мовчки достала вона гроші, розплатилася з кельнером, так же мовчки подалась геть з павільйону. Я спинила її, щоб попрощатись, вона подала мені руку, все мовчки, не підводячи очей, і пішла. Я дивилась на неї з павільйону, як вона йшла вулицею, опустивши голову, забувши розкрити парасольку, що тримала в правій руці, друга вільна рука спускалась безвладно, ясна сукня волоклась по землі. Алла Михайлівна йшла нерівно, то швидко, то зовсім спинялась, потім круто повернула з набережної і швидко пішла малою вулицею вгору, шпарко, немов утікаючи...
Скілька днів минуло так, що ми не бачилися з Аллою Михайлівною. Тільки одного полудня, йдучи сквером, я побачила її, як вона сиділа на сходах, що провадили до малого причалу, де прив’язувались човни. Вона сиділа, сперши голову на руку, і, здавалось, дивилась на море, що було неспокійне того дня, переливалось то темною крицею, то ярим смарагдом, гороїжилось грізними бурунами і все частіше доплескувало до підмурівку сквера.
Алла Михайлівна була вбрана в чорній амазонці, на голові був маленький циліндр, а в руці хлист. Вона сиділа на найвищому щаблі сходів, але трен амазонки спускався далеко нижче, хвиля часто обсипала його краплями, тільки Алла Михайлівна, здавалось, того не завважа-ла. Збоку дивлячись, можна було подумати, що вона поринула у спогляданні моря,— се було для мене досить надзвичайно, бо вона не раз казала, що не любить «розводити сантиментів з природою».
Я підійшла до неї.
— А що, Алло Михайлівно, і вас покорило «прекрасне море»?
Вона обернулась і глянула на мене затуманеним поглядом. Я завважила, що очі її були чи втомлені, чи заплакані, невеликі цяти рум’янців виразно червоніли на білому змарнілому обличчі.
— Море? — сказала
