Том 7 - Леся Українка

Бабуся почала втирати очі фартухом.

— Не журіться, може, воно ще й не так погано, як здається,— потішала я стару, збираючись тпм часом йти з нею.

Всю дорогу, поки ми їхали, стара охала та бідкалась. І панночки їй шкода, і страшно, що «папаша п мамаша» скажуть, чом «не досмотрела дитё».

Аллу Михайлівну я застала в ліжку, в тій хаті, де колпсь ми з нею міряли блузки. Тепер мені, прп вході в хату, найперше кинувся в вічі образ, великий, у золотій шаті, і лампада перед ним. Раніш я його там не помічала. Алла Михайлівна лежала розметавшись, чорне волосся густою сіткою вкривало білу подушку, очі горіли, обличчя палало, з одкритих уст виривалось коротке, хрипле, часте дихання.

— Ах, ви прийшли! — привітала вона мене і простяг

ла мені свою гарячу вогку руку.— Скажіть мені, порадьте, що мені робить? Я пошлю мамі телеграму, нехай приїде, а то що ж се таке? я тут сама, я хвора, я, може, умру... м ^

Голос у неї ослаб, став тихий, тоненький, немов дитячий. Видно було, що вона дуже перелякана, але прихід свіжої людини мовби додав їй трохи охвітності.

Я запевнила її, що вона зовсім не має дуже слабого виду, відрадила посилати телеграму; стала розпитуватись, які ліки порадив доктор і що їй звичайно роблять в таких випадках; поклала їй на голову компрес. Вона потроху заспокоїлась, наказала Настасії Іллінічні дати мені чаю, потім взяла мою руку і притулилась до неї гарячим обличчям.

— Знаєте, я не думала, що ви «такая милая», у вас такий часом бував неприступний вид. Не спортесь, я знаю, я вам часто здаюся дурочкою; що ж, се не дивно...

Я просила її залишити такі розмови і не турбуватись.

— Ні, ні, я не турбуюсь,— відмагалась вона,— я хочу вам сказать, що я зовсім почуваюся з вами вільно. Я і в Москві знала таких, як ви...

— Яких же се «таких, як я»?..

— Таких... Інакших, ніж я... Тільки вони всі якісь непривітні, з ними холодно, вони говорять, немов жалуючи своїх слів, так, мовби їм шкода «метать бисер». І все кудись спішаться, все їм ніколи...

Я усміхнулась:

— Ну, то я не така, бо я нікуди не спішусь і часу у мене більше ніж треба.

— Ах, я не об тім...— вона одкинулась на подушку, закрила очі і замовкла, потім через хвилину знов почала: — Знаєте, одна моя кузина ходить на фельдшерські курси...

Мені здалось, що се вона почала впадати в непам’ять, але вона була притомна.

— Ся кузина вмовляла і мене вступити на курси, каже, що се інтересно: наука, товариство, кружки... Папа і мама позволили б, тепер навіть мода, наприклад, колективні курси (фельдшерські, то ні...). Ну, я пробувала, достала програми, але се так нудно, я нічого не розумію, я не звикла учитись. Я ще дурнішою здалась собі, як глянула на ті програми... Ні, з мене нічого не буде... От мені мама каже: «Займись музикою». Ну, що з того? У мене сестра консерваторка, мучилась, мучилась, виламувала пальці і всім життя труїла своїми вправами, а тепер навіть не грає,— вийшла заміж... Чому ви чаю не п’єте? Няня, дайте варення!

Після чаю вона знов вернулась до своєї теми.

— Кажуть, я егоїстка... Правда, я можу робити тільки те, що мені приємно. Тільки я часом не знаю, що власне мені приємно... Я б хтіла знать, чи то всім буває так нудно і противно, як мені?.. Ви, певне, думаєте, що се я химерую через те, що... ви знаєте, про що я натякаю... тільки я і без того часом так думаю... А що до т о-го, то мені тільки досадно на себе: я поводилась, як дурна «девчонка», і він може подумати, ніби я справді за ним гину, а мені «наплевать»!

Се був перший різкий вираз у неї за весь вечір.

— Алло Михайлівно,— перебила я її,— я думаю, що вам шкодить так багато говорити, може б, ми краще почитали що-небудь?

— Ну, добре,— згодилась вона,— он там на столику новий роман Gyp, я недавно купила, ще й не читала.

Я взяла ту книжку: «L’amour moderne» здається. Книжка була маленького формату, видання гарненьке, з тонкими малюнками, на обложці в червоному тоні якісь фігури, ледве прикриті серпанками, у викручених позах, з дикими виразами, так, немов вони кудись женуться несамовито чи корчаться в танці св. Вітта.

Я почала читати книжку вголос. Французькі каламбури, коротенькі розмови, ексцентричні афоризми, описи, повні тонкої розпусти думки і фантазії чіплялись одно до одного, мов кільця на ланцюжку з барвистого паперу. При одній надто «рискованій» сцені я глянула на Аллу Михайлівну,— вона вже не лежала, як перше, з закритими очима, вона спиралась на лікоть, підвівши голову, і дивилась на мене палко, розширеними очима, затримувала дух, ловлячи кожне слово роману з жадібною цікавістю.

— Ну, чого ж ви спинились? — прикро обізвалась вона, коли я зробила паузу.

— Я думаю, на сьогодні годі,— сказала я, закривши книжку.

— Е, ні, читайте, читайте, се так інтересно! як вам не сором — на самому цікавому місці взяли і покинули!

— Мені здається, се вам дражнить нерви, а ви ще слабі. Нема у вас іншої книжки?

— Єсть там, на полиці, тільки то все старі, читані.

Я розглянула книжки, все більше французькі: «Demi

vierges», «Contes jaunes», «Pour lire au bain»...1 Були і російські «Рассказы» Лейкіна *, романи Ясинського *...

— Се у вас із дому сі книжки? — спитала я.

— Ні, се тут, в Ялті...

Я завважила на деяких книжках помітку: Anato-1е В...

— Так не будете далі читати Gyp? — допитувалась Алла Михайлівна.

—