Том 7 - Леся Українка
Я глянула на неї і якось не втрималась, щоб не здвигнути плечима.
— Що ж ви нічого не кажете? Невже се недоречне питання? Я вже бачу, що ви нерелігіозні, се погано, ви себе позбавляєте великої потіхи, я б так не могла. А я дуже релігіозна, вся наша родина така, ми — москвичі, ми щороку «Иверскую подымаем»...47 Ви були в Москві? Ні? Багато втратили!.. Отже, ви й циган не чули? А я чула, справжніх! Мама моя сього не знає, о, боже борони! А я, було, вимкнувся з братом і з його товаришами нібито в театр, а самі замість того на тройках у Стрельну — весело так!.. Вам от циганські романси не до сподоби, а коли б ви почули, як їх сами цигани співають:
Мы в тишине,
Наедине...
її гарне, з тонкими рисами лице прийняло такий «цы-ганский» вираз, що мені стало невимовно шкода її, так як бувало шкода малих дітей в цирку, коли вони показують чужим людям свої тоненькі виламані тільця.
У панночки були чудові чорні очі, немов оксамитні, їх погляд міг би бути глибокий, тихий; постать її була гнучка, лице бліде, з легкою краскою; вона була така молода і вже хвора...
— Скажіть, а се ж таки правда, que j’ai du diable? У мене зовсім циганський тип. Ходім, я покажу вам свій портрет,— усі кажуть, що він дуже прикрашений, а я думаю — ні. Ходім, там у мене ви свою блузку при-мірите, а я теж переодягнусь,— обридло вже в сьому шматті сидіти,— вона показала на своє батистове матроське вбрання.
Ми пішли в її хату,— властиве, панночка займала три хати: в першій хаті на столику, на видному місці, стояв той портрет, що вона хотіла показати мені. Він стояв межи двома пишними портретами: старого військового в рясних еполетах і немолодої пані в чорній візи-товій сукні, випростаної і гордої.
— Мої папа і мама,— рекомендувала мені ті портрети господиня.
її власний портрет був великий, більш ніж кабінетного формату. її фігура була там знята по пояс. Вона була в білій вигарсованій бальовій сукні, тоненькі руче-ията і гнучка дитяча шийка вирізнялись, мов алебастрові, на темному полі фотографії, вузькі груди прикриті були рясними і пишними шлярками, голова підведена різким рухом вгору; на обличчі перш усього кидались в очі білі, рівні зуби і штучна усмішка; від такої пози підборіддя вийшло широким, грубим і риси лиця всі покоротшали, скругліли. Очі були підведені, збільшені, брови різко чорніли, волосся цілою хмарою стояло над низьким лобом. Я сказала, що портрет зовсім не прикрашений, і панночка була тим дуже втішена.
— Правда, се добре — здійматись в білому? — почала вона знов своє щебетання.— Я завжди буваю на балі в білому, rien que du blanc! 48 Мої товаришки сердяться, що матері їх так убирають, а я люблю. Я тоді така біла, томна. Скажіть, правда ж, я гарна? Моя сестра каже, що се дурне питання,— вона у нас prude 49, а я нічого такого не бачу. Можу ж я спитати, чи до лиця мені сукня? Чом же не спитати, чи до лиця мені лице? — Вона засміялась, втішена своїм дотепом.
Мені почало здаватись, що мене оплутала якась тонка павутина і починає застилати очі і заважати дихати. В голові мені туманіло. Щоб не підтримувати розмови, я почала приміряти свою недошиту блузку. Моя бесідниця тим часом набрала повен рот шпильок і налагодилась помагати мені в примірці, а разом з тим все говорила мені компліменти крізь шпильки, зовсім по-дитячому, не тямлячись від фасону і матерії.
— Мені б якраз бути модисткою, ремісницею,— заговорила вона, зашпилюючи мені блузу на плечах,— ось дивіться, як я вам до ладу поправила. Воно б, може, й добре було...
Вона говорила се, усміхаючись, але очі її були прп тому вже не циганські, а тихі й глибокі.
— Що добре? — спитала я.— Так, як ви поправили?
— Ні, я не про те, а от — ремісницею бути, бо що тепер з мене? «Как с козла — ни шерсти, ни молока». Чому ж ви не морщитесь? Адже тривіальна приказка — правда? «Эх-ма! поди прочь!» — вигукнула вона знов, і тихий вираз пропав з її очей.— Настасія Іллінічна! Настасія Іллінічна!
Бабуся з’явилась па дверях, але вже не питала словами, тільки поглядом: «Ну, що там знову?»
— Де моя сіра шовкова спідниця? Де вона в чорта запропастилась? — звернулась панна до старої.
— І нащо ви, панночко, все оте чорне ймення споминаєте? — спитала бабуся тихим докірливим голосом.
— Де моя сіра спідниця?! — повторила панна, не звертаючи уваги на докір старої.
— Та в гардеробі, де ж їй бути? Я ж ото вчора, як ви прийшли, ще вночі її витріпала, а сьогодні раненько попідшивала та й повісила; вже ж у мене все в порядку буде.
— Топкий натяк,— шепнула мені панночка.
Бабуся тим часом дістала з шафи сіру шовкову спідницю, обережно поклала її на стілець, оглянувши поділ ще раз.
— А яку блузку надінете? — спитала у панночки.
Панночка на хвилину замислилась, поклавши палець на уста.
— Ще не знаю, сама виберу,— зважила врешті.
— Так що ж, хіба всі виймати?
— Усі. Чого ж ви дивуєтесь? На якого біса їх шити, коли не носити?
Бабуся з видом мучениці почала здіймати з шафи блузки.
— Ось подивіться! — гукнула панночка до мене.— Ви вже там скінчили? Ну, то йдіть сюди на пораду. От оця біленька: матерія гарна, а пошита — мішок мішком. Проклята швачка, щоб їй пусто! Ось, погляньте, я надіну. Правда ж, мішок?
Я сказала, що справді трохи незграбно пошито.
— Ну, і к дияволу її, коли так! — рішила панночка, зірвавши з себе і кинувши додолу блузку. Бабуся зараз же здійняла її, струснула і повісила в шафу. Панночка почала приміряти і показувати мені одно убрання
